Розділ без назви (1)

 — От дитина, нехай бог милує! — почувся голос Антоніпи, що й собі надійшла. — І в кого воно вдалося, лиха година його знає! Солдатики! Визволіть наше село, — заберіть з собою цього убиясника! З нього такий великий генерал вийде, що не те що Гітлер — сам нечистий проти нього не встоїть! Ось побачите! Всі засміялись.

 Пробігши повз Антоніну, Грибовський шмигонув за ріг хліва, потім подався садом повз погорілі тягачі й шаснув з чорного ходу до школи.

 Мандрика! Єдина несподівана нагода. Тонюсінька соломинка, за яку, можливо, зможе вхопитись, попросити, настрахати, пригрозити. Ось вони, двері його квартири. Яке щастя: в коридорі нікого!

 І тут на порозі став Мандрика.

 — Гордію Івановичу!.. Павловичу...

 Пізнавши скоріш з голосу, ніж з вигляду, Грибов-ського, переляканий Мандрика швидко зачинив двері перед самим носом бандита.

 — Відчиніть!

 — Пропав! Боже мій... — жахнувся Мандрика. — Е-е... Я вас не знаю!

 — Гордію Степановичу, ради бога!

 — Я не знаю вас!

 — Це я!

 — Е-е... Не знаю!

 — Грибовський!

 — Не знаю. Я з вами незнайомий! Це провокація! Слухайте, я зайнятий!

 — Відчиніть двері! Чуєш!? Двері відчини, уб'ю! — засичав Грибовський і, рвонувши що було сили, відчинив двері. Від сильного ривка Мандрика, що держався за ручку, вилетів у коридор. Але не вдалось Грибов-ському вскочити в кімнату.

 — Громадянине, зупиніться, — почувся спокійний жіночий голос. Грибовський озирнувся — Уляна.

 Тоді, зібравши всю силу волі, вміння прикидатись, набуте за довгі роки блукань по світах, він раптом випростався й, раптово заспокоївшись ніби, чемно вклонився, заговоривши французькою мовою:

 — Даруйте ласкаво, мадемуазель, я не розумію, що ви сказали. Я не знаю вашої мови. Ви мене зрозуміли?

 Потім він додав кілька слів ламаною російською мовою:

 — Же сюї франсе... Я Франція... Де Голль, де Голль. Бітте, немножка вада, пжалюста.