Розділ без назви (1)

 — А!

 Тоді вона сіла за припалий пилом стіл і схилила голову. Минуле постало перед нею: тридцять шість чепурних хлопців і дівчат засіли лави. На стінах виникли портрети великих діячів людства. На столі квіти. Школярі вродливі, з добрими очима. У дівчат чудові голоси.

 Пригадався урок співу. Тихо виводили веснянку:

 Поставлю свічу

 Проти місяця, —

 Тихо йду, тихо йду,

 Та вода по каменю,

 Та вода по білому, Тихо йду.

 Потім клас почав мінятися на очах: учні немов зникли й тоді знову повернулись звідусіль — худенькі, заморені дівчатка з фашистської неволі, герої фронту, повішені молоді партизани з зашморгами на шиях, поранені, понівечені, живі з концтаборів, перевдягнені в чужий одяг.

 Тихо йду, тихо йду,

 Та вода по каменю,

 Та вода по білому, Тихо йду.

 — Уляно Василівно! — пролунав у тиші тоненький дитячий голосок. Уляна підвела голову. Еа дверях стояла дівчинка Настя Гулакова з сірими очима, сповненими цікавості.

 — Ви вбивали фашистів?

 Уляна стенулась і випросталась. Настя причинила двері. Уляна ще раз обвела очима порожній клас і повернулася в учительську.

 Мандрика. Уляно Василівно. Дозвольте подякувати вам за визволення з німецько-фашистського ярма.

 Уляна. Скажіть, це ви замазували в підручниках портрети?

 Мандрика. Я мусив. Тут жах, що робилось. Спочатку я гадав...

 Уляна. Що?

 Мандрика. Слово честі, нічого, клянусь честю. Той, як його, це ж, повірите, я мало не втік до партизанів.