Розділ «МЕНТАЛЬНЕ ПІДҐРУНТЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ»

— Саме після Куликовської битви почав формуватися знаменитий російський мат — яскрава антиарійська прикмета російської мови і менталітету. Київська Русь, слов'янство взагалі його не знали. Убивча, сатанинська сила російського мату відома. Росіянин, який застосовує таку «зброю», почуває себе нібито надлюдиною: його всі бояться, ніхто не хоче з ним зв'язуватися. Більше того, виригуючи цю вербальну мерзоту — «В бабушку и бога душу мать!» — він ніби вивищує себе над Творцем і Богородицею. Це вже чистий сатанізм.

Більшість людей вважає, що матюки — суто російське явище. Взагалі тут можна погодитися, але слід враховувати, що це неслов'янський елемент великої російської мови і широкої російської душі. А чий же він? Звичайно, азійський, точніше, татаро-монгольський, що міцно увійшов у систему характеристик російського менталітету, став йому «рідним». У межах царської Росії, а потім СРСР він, на жаль, став «рідним» для значної частини неросійських людей. Як сказав поет, «ми варились в одному окропі, просвіщав нас московський матюк». Помічено: перше, що найлегше засвоюють іноземці, які потрапляють в російськомовне середовище, — матюки.

А слова ці — повністю тюркського кореня, взяті з лексикону татаро-монгольських завойовників, що виробився саме в процесі спілкування хазяїна-кочівника і цивілізованого полоненого — раба чи рабині. Це важливо підкреслити, оскільки в чисто монгольському середовищі такі вирази не вживалися. Сленг, про який мовиться, вироблений на «стику'' завойовника і підкореного — Гога і Магога. Полонені в очах кочового завойовника — худоба, «багно». Але вони, маючи душу й інтелект, як правило, більш духовно піднесені, тонкі, та й тіло чистіше, ніж у невмитого хазяїна (хазяїн це бачив і відчував). Звідси — потреба не просто карати, а принижувати, позбавляти шляхетності і навіть людської гідності. Завойовник душевній витонченості цивілізованого полоненого протиставляв «витончене» свинство, намагався дістатися до святая святих, до божественного в його душі. У такий спосіб він самоствер-джувався як володар. І ця монгольська диво-мерзота, що культивувалася століттями, увійшла в архетип російської натури, для декого ставши навіть «музикою душі». Великими матірщинниками, які відомо, були цар Петро та його улюбленець Меншиков. Вони навіть на державних документах накладали матірні резолюції. Таку манеру перейняли згодом і деякі більшовицькі вожді.

Але ще більш показовим, з точки зору панмонголізму, є те, що матірщина стала для багатьох (і не лише з «нижчого прошарку») ніби другою розмовною мовою. І справа не лише у вигуках, у «підсолюванні» розмови слівцями, від яких вуха в'януть. Доходить до того, що цілком осмислена розмова чи монолог наполовину і більше складається з матюків, Відомі віршовані перли, що містять 80 відсотків таких словосполучень. До речі, цікава деталь: є слова, що абсолютно не перекладаються на нормальну мову, а між тим росіянин душею безпомилково пізнає їхній смисл. Чи не так? — запитав Гуру.

— Згоден з Вами, — відповів я.

Від автора:

Мат став одним із знарядь російського панмонголізму — русифікації. Я навчався в МДУ і мав нагоду багато спілкуватися з юними представниками різних національностей СРСР, із зарубіжними студентами. Всі вони запевняли мене, що російська матірщина розповсюджується у них на батьківщині, як зараза. А японці, які вступали у контакт з росіянами, навіть спеціально вивчали матірщину, щоб краще розуміти російську душу.

Стосовно України, то матірщина стала поширюватися тут після «возз'єднання з північним братом». Запорожці лаялися по-своєму, найвживаиішими були лайки «срака», «гімно», «сучий син». Звичайно, образливо було одержувати і таку «нагороду». Але — свою, від своїх.

І ЗІЙШЛИСЯ ДВА НАРОДИ

Нам з казаками украинными вместе не быти.

Кузьма Минин

Як! Щоб чесні козаки піддалися московській мужві? Та не будь я Остап Кукубенко!

С. Гедеонов. Смерть Ляпунова

— Влітку 1612 року у Москві під стінами Кремля, що утримувався поляками і литовцями, зійшлися військові сили двох народів, які до цього майже 300 років жили окремо, — народу руського (Західної Русі) і народу московського (Східної Русі). Мета була одна — прогнати польсько-литовського агресора, звільнити від нього місто. Це стосувалося не лише московитів, але й Західної («українної») Русі. Козаки, які прийшли з півдня, південного заходу і виступили на боці ополчення Мініна і Пожарського, тим самим поклали край польсько-литовській гегемонії над Україною. Зійшлися дві нації, а не частини одного народу. Війська їхні не зливалися, стояли і діяли нарізно.

Відомий російський історик С. Соловйов так характеризує ситуацію (звичайно, розуміючи її по-своєму, в проросійському дусі): «Під Москвою відкрилося цікаве видовище. Під її стінами стояли два ополчення, що мали одну мету — витіснити ворогів із столиці, а між тим різко розділені і ворожі один до одного; старе ополчення, що складалося переважно з козаків (з українських земель — Ю. К.)… було представником Росії хворої, представником народонаселення раніше загиблої Південної України, народонаселення з антигромадянськими (читай: антимосковськими — Ю. К) устремліннями; друге ополчення (Мініна і Пожарського — Ю. К.) — було представником здорової, свіжої половини Росії (читай: Московії — Ю. К.), того народонаселення із земським характером, яке з самого початку Смути чинило опір їхнім виплодкам, злодійським слугам, і тепер, незважаючи на всю очевидну безнадійність становища, зібрало… останні сили і виставило їх на очищення держави. Запорука успіху полягала в тому, що ця здорова частина російського народонаселення, з одного боку, усвідомивши необхідність пожертвувати всім для порятунку віри і вітчизни, а з другого, виявивши джерело зла, головного ворога Московської держави, порвала зв'язки з хворою, зараженою частиною (тобто з військом, що прийшло з України — Ю. К.).. Слова Мініна, сказані в Нижньому: «Захотіти нам допомогти Московській державі, то не пошкодувати нам нічого», і слова ополченців під Москвою: «Зовсім нам з козаками разом не стояти» — слова, в яких виявилося внутрішнє очищення, видужання Московської держави; чисте (тобто Московія — Ю. К.) відокремилося від нечистого (тобто України — Ю. К.); здорове від зараженого, і очищення держави від ворогів зовнішніх було вже легким» [Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Кк. 4.—С. 679].

Що ж, потрібно подякувати шановному історику за відвертість. Через якихось 45 років після описаних подій родовиті росіяни почнуть вигукувати зовсім інші слова — про «великий братній народ», з яким треба бути «навіки разом», про «возз'єднання України з Росією», про «єдину сім'ю» — і так вигукуватимуть понад 300 років з різними, звичайно, варіаціями.

Названі вище прокламації підкріплювалися міфом про «віковічну об'єднальну мрію» двох народів. Однак поряд з цими прокламаціями для широкого вжитку в Росії з часів Татищева і Карамзіна розроблялася й офіційна «наукова» концепція. Її суть відображена в наведеній цитаті історика С. Соловйова і зводиться до такого: був колись єдиний народ — русичі; удар татаро-монголів у ХІІІ столітті розколов цей народ на дві частини. Столиця Східної Русі — Москва стала збиральницею всіх земель руських. Західна Русь, незважаючи на литовсько-польську гегемонію, зберегла свої національні особливості. Однак вона розвивалася на «козацько-кочовій» основі. Звідси її «нецивілізованість», «нечистота», «дикість», «нездоров'я», нездатність формувати національну державу. Східна (Московська) Русь розвивалася на земській (осілій) основі. Земська людина (мужик) сильніша за козака, підкреслював С. Соловйов. Звідси — Московська Русь «чистіша», «здоровіша», «цивілізованіша». Головна причина Великої Смути в Московії і втрати нею незалежності — відзначені вище «недоліки» Західної Русі, «раніше загиблої України». Звідти йшли на Москву самозванці з козацьким військом, на яке спиралися Литва і Польща; там формувалася вольниця з людей, які тікали від «московських порядків» (кріпацтва); тож слід очистити й оздоровити «раніше загиблу Україну». Що й робили російські царі після Переяславської ради. Самодержавство при цьому слугувало запорукою «здоров'я і сили всієї Русі».

Така, коротко, офіційна ідея російсько-українських відносин. Вона є не просто принизливою, а й смертельною для української нації. Ця ідея — «відгалуження» російської національної ідеї з її трьома елементами: самодержавством, православ'ям, народністю — нещадно критикувалася Тарасом Шевченком. Він викривав закладений у ній деспотизм, національний егоїзм, гегемоністську і кріпосницьку спрямованість:

О люди, люди-небораки, Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки — люди — не собаки!

ЗАПОВІТ ПЕТРА І