Розділ «МЕНТАЛЬНЕ ПІДҐРУНТЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ»

І справді, як же про це писати. Ще на початку XIV століття (монголи хазяйнували в цей час по «всій Русі великій» — від Рязані, Владимира, Суздаля, Новгорода до Азовського моря) на землях українських і білоруських утворилося Велике Русько-Литовське князівство, з яким почала рахуватися навіть Орда. А невелика на той час Москва повністю залежна від монголів.

Саме в цей період відбулося повне відокремлення руських земель від монголоїзованих князівств Рязані, Москви, Твері, Владимира, Суздаля з переважно угро-фінським населенням.» М. Гоголь наголошує: «…склалися дві держави, що називалися одним ім'ям — Русь, одна під татарським ігом, друга під одним скіпетром з литовцями. Але стосунків між ними вже не було». Утворилося дві Русі — «русько-литовська і «татарська», як пише Гоголь, і між ними — трьохсотлітній розрив. Причому в «офіційних» історичних працях якщо й говорять про Русь Західну (куди під егідою литовських князів увійшли галицько-волинські, тобто українські і білоруські землі), то називають її Литовським князівством. А «татарську» частину колишньої Київської імперії називають Руссю. Це не відповідав історичній правді. Ніхто в ті часи не послуговувався такими назвами Землі під Литвою називалися Великим Русько-Литовським князівством, або просто Руссю, а землі під монголами — Татарією, чи Московією. І так — до середини XVII століття.

А почалося все із загарбання на початку XIV століття литовським князем Гедеміном руських земель. «Великий язичник Гедемін, — зазначає Гоголь, — вивів на сцену тодішньої історії новий народ — народ бідний і життям, і засобами для життя, що населяв дикі соснові ліси нинішньої Білорусі, ще носив звірину шкуру замість одягу, ще боготворив Перуна і поклонявся «древньому вогню» у не торкнутих сокирою гаях, платив раніше данину руським князям і відомий під ім'ям литовців. І цей народ за свого князя Гедеміна зробився найпомітнішим на величезному північному сході Європи».

Сталося диво. З глибин Західної Русі зовсім несподівано виринає сила, яка «вихоплює» Русь з монгольських лап. Виник величезний «проміжок між великою і татарською Росією» (вираз Гоголя), що сягав на сході Рязані і Харукані (нинішній Харків). Він і став Великим Русько-Литовським князівством, практично незалежним від Орди з її «гогівським'», антиарійським менталітетом. Тут був «руський дух», тут «Руссю пахло», оскільки ні самі литовці, ні їхні князі не лише не накидали русичам своєї віри і своїх порядків (та й не могли накинути), а, навпаки, багато литовців прийняли християнство і стали вчитися руській культурі і цивілізації. Великі князі Гедемін, Ольгерд, Ягайло дали лише силу (щит), здатну протистояти тиску татар зі сходу і тевтонців із заходу. Тим самим було забезпечено саморозвиток руської нації на власній духовній основі. Це було вже те, що потім стало називатися Малоросією, а тепер називається Україною. Щоправда, незабаром став зростати вплив Польщі. Так, саме Польщі, а не напівдикої Орди. Тут, звичайно, виникають свої проблеми і свої трагедії, але вже іншого порядку. Наприкінці XIV століття князь Ягайло укладає унію Литви і Польщі, посилюється вплив польсько-католицької церкви в Литовському князівстві. Русичі, звичайно, чинили опір. Однак Західна Русь дедалі більше віддалялась від татарської Русі, від Татарії. В Русі розвивався європейський елемент, у Татарії — зростала «азійщина», незважаючи на те, що сюди (особливо в Москву, Суздаль) тікала чимала частина еліти «південно-руського народу».

Ну, а Мешех, Московія, Русь татарська — те, що потім почали називати Росією? Вона пішла своїм шляхом, і найважливішою віхою на ньому стала Куликовська битва.

МАМАЄВЕ ПОБОЇЩЕ — НЕЗВИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

Летели стрелы каленые, звенели мечи булатные.

Сказание о Мамаевом побоище

— Звичайно, Русь татарська — назва досить умовна, що відображає «політичний дах» східної частини Русі. В її центральній частині зростала Москва. Вона й стала на шлях рішучої боротьби з Ордою. Спочатку розгромила ординців на річці Вожі (1378 p.), а через два роки — на Куликовому полі. Куликовська битва — знаменита подія російської історії, її правильна інтерпретація допомагає краще розібратися в російсько-українському питанні.

Передумови Куликовської битви, поведінка її учасників, а головне, наслідки не зовсім розгадані чи, може, спеціально заплутані [Думаю, що усім відома інтерпретація Куликовської битви занадто спрощує і водночас затуманює суть справи. По-перше, ретельне і неодноразове обстеження археологами поля бою не дало ніяких результатів. Вченими не було знайдено жодного артефакту, який би свідчив про «великую сечь»: ні уламка шаблі, ні наконечника стріли, ні, навіть, ґудзика від кольчуги. По-друге, офіційні історики уникають детального аналізу причин і наслідків цієї дійсно доленосної не тільки для Русі, а всього слов'янства події (див. Цаплюк М. Куликовскую битву сочинили историки // Вечерние вести. — 2001.-18 сентября).]. Знаємо, що побігли з поля бою татаро-монголи, а не росіяни. Але чому у темника Мамая (він не був ханом, як пишуть про нього в підручниках, хоч і мав велику владу в Золотій орді), по суті, не було справжньої підтримки з боку золотоордияської еліти та й з боку корінної Орди? Мамай повів кінноту на Москву, а співвітчизник хан Тохтамиш захопив «Мамаєве гніздо» — Сарай. А десь у південно-східних краях у цей час наводив криваві порядки другий хан — Тамерлан. І розгромлений Мамай в результаті намагався сховатися в Криму, де й був убитий. Чому Литва (а Україна тодішня була в її складі) не прийшла на допомогу монголам, незважаючи на всі домовленості, і тим самим стала вирішальним фактором їхнього розгрому?

Справа у тому, що невидима, але могутня ідейна твердиня панмонголізму на цей час захиталася, точніше, втратила свою духовну (релігійну) основу. Іслам і християнство дедалі більше завойовували душі татар і монголів, їхньої військової і політичної еліти. Ламаїзм і «сульдефонство» [Від язичницького бога монголів Сульде] витіснялися на задній план. З часів хана Узбека (початок XIV століття) Орду почали роздирати релігійні суперечності. Іслам, християнство (в основному несторіанської конфесії) і частково іудаїзм (духовна спадщина хозар-караїмів), природно, не могли скласти духовного моноліту.

Мамай був мусульманином і йшов на Москву не лише з метою повернути «порядки Батия», особливо розмір данини, а й зруйнувати християнські святині, покарати «невірних» (раніше подібних цілей монголи не ставили). «Окаянный же Мамай, — зазначає літописець, — злой совет собрал… и сказал им: «Пойдем на Русского князя и на землю Русскую, как еще при Батые было. Христианство разорим, а церкви Божьи попалим и кровь христианскую прольем, а законы их уничтожим». I Москва рушила назустріч «поганим» з хоругвами Христа-Спасителя і Пресвятої Богоматері (чого раніше не бувало!). І литовський князь, як і рязанський відступник — князь Олег, не міг та й не хотів надихати свої дружини на бій з християнами заради перемоги «невірних». Навпаки, із Західної Русі — від «Литовської» України (з Волині) — йшов на допомогу Дмитрію воєвода Боброк з дружиною, що відіграв у битві важливу роль.

Отже, в середині XIV століття у Східній Європі (на слов'янських просторах») склалися три історичні «одиниці», три реальні сили: швидко міцніюча Польща, Русько-Литовське князівство і «Татарія» (Східна Русь з Москвою). Із заходу насідали германські племена в особі тевтонських рицарів. Є думка, що Східну Європу від тевтонців урятували монголи. Це неправильно — їм протистояли Русь Литовська і Новгородська, поки, нарешті, в 1410 році не відбулася гігантська битва при Грюнвальді. В ній, з одного боку, зійшлися русичі («литовські» і «татарські»), самі татаро-монголи, литовці і поляки, а з другого — германські племена та їхні сателіти. Крізь страшний скрегіт зброї з одного боку лунало: «З нами Бог!», з другого боку неслося: «Готт міт унс!» [Бог серед нас!]… Переміг слов'янський Бог. Тевтонський агресор зазнав остаточної поразки.

Куликовська битва, можна сказати, була першою релігійною війною на просторах Східної Європи. Які її наслідки? Чи вдалося Москві досягти воєнної перемоги? Над Мамаєм — так, над Золотою ордою — ні. Вже через рік золотоординці легко взяли Москву, зруйнували все навколо неї, а Дмитрій з сім’єю і челяддю заховався в Костромі. Навіть у ювілейних книгах з нагоди 600-річчя битви сказано обережно: «Битва на Куликовому полі показала можливість перемоги над татарами». Лише можливість. А яка ж ціна виявлення цієї можливості? «Оскудела совершенно вся земля Русская воєводами и слугами и всяким воинством, — каже літописець, — и от этого был страх большой по всей земле Русской» [Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Кн. 2.—С. 288]. З 400 тисяч руських воїнів, які брали участь у битві, залишилося менше 40 тисяч. Решта загинула.

Чи була досягнута політична перемога над Ордою? Ні. Незважаючи на те, що полчища Мамая зазнали поразки, були відновлені «порядки Батиєві», від яких Русь за півтора століття значною мірою вже звільнилася. Гноблення монголів посилилося, данина зросла в 3–4 рази (до рівня, який був ще при хані Узбеку на початку XIV ст.). Монголи батиєвих часів виявляли віротерпимість. Тепер же, як свідчать літописи, хан Тохтамиш, взявши Москву, зруйнував храми і спалив книги.

І все ж таки Куликовська битва знайшла свій відбиток у душах московитів. Вона прогриміла на весь світ як найбільший тріумф Москви. «Радость была великая по всей Руси, — свідчать літописці. І справді, це була велика перемога — перемога «внутрішня», духовна, яка значиміша за воєнну і політичну. Нехай баскаки ще б сто років хазяйнували в Московії, однак Московія уже знала, що вона є, вона народилася, за нею майбутнє. В надрах панмонголізму народилося те, що пізніше отримає назву: «російська ідея», «російський дух». У Московії почалася епоха Андрія Рубльова і Феофана Грека, потім Діонісія, скрізь засновувалися і швидко зростали монастирі (осередки «російського духу»). Про це можна багато говорити.

Але вас більше цікавить російсько-український аспект проблеми. Тут якраз історія великої Київської Русі підійшла до свого роздоріжжя. До цього вся Русь (і Київ, і Галич, і Новгород, і Владимир, і пізніше Москва) йшла одним шляхом — широким, вибоїстим, місцями важкопрохідним. Татаро-монгольський гніт поширювався на всю її територію. А тепер вперше доленосна для всього східного слов'янства подія сталася не лише незалежно від Південної Русі (Праукраїни), а й усупереч їй (адже Праукраїна в складі Литовського князівства пасивно протистояла Московії).

Далі шляхи Московського князівства і України (збирачами якої виступили галицько-волинські князі) все більше розходяться — аж до часів Богдана Хмельницького. У Придніпров'ї з'являється нова сила («новий фактор європейської історії!» — Запорозька Січ, яка продовжила боротьбу з мусульманською експансією в Європі, але продовжила самостійно від Москви і з новими, власне українськими національними цілями. Україна (а її до XVIII ст. у військово-політичному розумінні уособлювали козаки та їх держава) виступає або зовсім незалежно, або як антипод Московії.

Запорожці, як писав Т. Шевченко, не раз «скородили списами московські ребра». Не було «возз'єднання» двох ніби штучно розірваних частин етносу й у 1654 році, Богдан Хмельницький уклав з московським царем військово-політичну угоду для боротьби з конкретними на той час ворогами України і Московії — Річчю Посполитою та кримчаками (васалами хижої Туреччини). Повторюємо, це було не етнічне братання і злиття «на віки вічні», а лише військова угода [Офіційної письмової угоди про це немає. В архівах зберігається лише чорновий варіант такого документа, ніким не підписаний]. Україна хотіла залишатися сама собою. Цікава деталь: коли цар Олексій Михайлович наказав запорожцям зрізати хохли («оселедці») і завести бороди, щоб стати схожими на «братів», ті йому відповіли: «Не хощем быти аки цапы». Ну, а далі відома політична історія, у якій Україна, відчувши зле, спочатку спробувала під керівництвом Мазепи вирватися з-під руки Москви, але одержала у відповідь батуринщину і невські болота, про що вже йшлося вище, потім — повне знищення Запорозької Січі і перетворення всієї країни в «малоросійський край» великої Роси.

ІВАНБЕЙ, ІБН ВАСИЛІЙ ТА ІНШІ