Розділ «V»

— Ізя! — закричало схвильовано з кутка, і ввічливий, тихенький громадянин потяг хлопця до столика, що стояв у куточку. Розмови їхньої ніхто не чув, бо вони говорили пошепки. Потім вони швидко зібралися і коли виходили, то обидва усміхалися, і всі виразно чули, як старший із них сказав:

— Треба Софі дать телеграму.

Улас дивився на все це байдужими очима і бажав тільки одного, щоб його швидше пропустили і щоб він сьогодні встиг на вечірній поїзд. На дверях знову появилася гарненька секретарка і тихим, іменно секретарським голосом, в якому звучали догідливість і покора, що, мабуть, були результатом її ретельної служби і постійного визнання сили і впливовості свого начальника, назвала прізвище:

— Хомутенко.

— Я, — злякано і ніби спросоння відгукнувся Улас.

Секретарка окинула його швидким поглядом і заглянула в список. Щось їй здалося, мабуть, підозрілим в цьому простому, вбого зодягнутому хлопцеві. Вона знову поглянула на Уласа, в список і знову запитала, але вже не тихим, догідливим голосом, яким вона говорила з ректором і членами приймальної комісії, а сухим і офіціальним, яким вона розмовляла з студентами:

— Ви Хомутенко Улас Лук'янович?

— Ну, я.

— Заходьте.

І вона, закинувши голову назад, вихитуючись на високих каблуках, пішла вперед, а Улас за нею. Як тільки він увійшов у величезний кабінет із великими світлими вікнами і до блиску натертою підлогою, його охопила така несміливість і страх перед цією розкішшю, що він став біля дверей і не наважувався ступити кроку.

— Підійдіть ближче, — наказав йому чийсь голос із глибини кабінету.

Він пішов уперед, високо підіймаючи ноги, посковзнувся на слизькій підлозі і, бліднучи, простяг уперед руку, схопився за стілець і сів за нього. Лише освоївшись трохи, побачив людей, що сиділи в глибині кабінету за столом. Доки вони займалися своїм ділом, тихо перемовляючись поміж собою, Улас став приглядатися до них. Але обличчя їхні були такі спокійні і непроникливі, що по них нічого не можна було визначити.

Між тим, люди ці — ректор університету, мужчина літ п'ятдесяти, з голеною головою і круглим добродушним обличчям; благообразний дідок в окулярах; член комісії, похмурий чоловік, з мішками під очима; зовсім молодий красивий доцент, з густими бровами і в білому випрасуваному костюмі; сива незграбна жінка — знаменитий мовознавець, — всі ці люди здавалися спокійними тільки на перший погляд і лише тому, що вміли себе тримати. Насправді ж стосунки між ними були дуже складними і суперечливими. Похмурий член комісії з мішками під очима люто ненавидів благообразного дідка в окулярах за те, що той недавно виступив із статтею в одному науковому журналі і розбив його теорію про походження скіфів. Знаменитий мовознавець не могла терпіти молодого красивого доцента. Ректор же поважав доцента, пророчив йому велике майбутнє. Особистий настрій всіх членів комісії теж був найрізноманітніший, бо всі вони були людьми і мали свої слабості. Ректор перебував у хорошому настрої, бо ще годину назад одержав дуже втішного листа від свого сина, який служив командиром і обіцяв приїхати на літо в гості разом зі своєю сім'єю. Він тепер думав про те, як він найме дачу біля Дінця і, літніми ранками буде вудити рибку, і при цих думках настрій його все кращав.

Благообразний дідок був взагалі веселим і балакучим від народження, і не дивйо, що й тепер він совався на стільці, сипав дотепами, жартами, посміювався, і йому, мабуть, було все рівно, скільки часу він ще просидить в цьому кабінеті. І чим частіше дідок сипав дотепами і веселився, тим більше супився похмурий член комісії, бо він вважав, що дідок веселиться і радіє через те, що святкує розгром його теорії про походження скіфів. Знаменитий мовознавець бачила, як красивий доцент вкладає у розглянуті комісією студентські справи любовні записки і передає гарненькій секретарці. Мовознавець ловила не один раз їх змовницькі погляди, вважала це непристойним і в душі страшенно обурювалася, але мовчала, тому що одержала пансіонне виховання і вважала за непристойне відверто висловлювати своє обурення.

Коли на розгляд комісії було запропоновано справу Хомутенка, ніхто не наважувався заговорити першим. Нарешті знаменитий мовознавець сказала:

— Я вважаю за недоцільне приймати на філологічний факультет людину, яка не має жодного уявлення про філологію...

— Одначе, — зараз же встряв у розмову красивий доцент, розгортаючи справу вступника і знаходячи там любовну записку від секретарки, — ви робите поспішний висновок. Хлопець досить успішно склав екзамени з усіх предметів, у тому числі з української мови. Остання, як мені здається, теж належить до царства філології, — усміхнувся він.

Знаменитий мовознавець прийняла ці слова доцента як насмішку над нею і, розкривши рота, хотіла вступити в словесний бій, але ректор, бачачи це і розуміючи, що вже зав'язується сварка, перебив її, сказавши:

— Товариші, давайте розглядати питання об'єктивно.

— Цілком погоджуюся, — зараз же підхопив доцент. — Я вважаю, що Іван Павлович не заперечуватиме (ввічливий кивок у бік ректора), якщо ми надамо можливість Хомутенкові перездати російську мову. Хлопець він здібний, це видно по оцінках з інших предметів, і буде жаль, якщо ми його не приймемо. Крім того, треба взяти до уваги, що він виходець із колгоспної сім'ї. А до того ж підготовка в сільських школах дещо слабша, ніж у міських, і коли взяти до уваги точку зору Ірини Леопольдівни, то багато сільських десятикласників залишиться поза вузами.