Розділ «III»

— Скибки жевріють. Якби ж вигризали так як слід, то не жевріло б, а то раз-два вкусить — кидав на дорогу. Денис Кошара — то не хлопець, а якась, прости господи, прірва: від Крикливої балки і до Вишневого — все його скибки валяються.

— А звідки ти знаєш, що то його, а не чиїсь інші?

— У нього зуби рідкі, як на пилці, — прооре ними, відразу видно, чия робота.

— Ет, дурниці, — відмахувався Оксен. — На скибках грошей не зекономиш.

—Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун — то наш піт і наша праця, а він вибере, сучий син, якнайбільшого, хряп об коліно, середину виїсть, а решту в бур'ян. Хоч би товаришу віддав, як сам не подужає.

У контору Григір ніколи не приходив із пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало і подзенькувало: або гайки, знайдені десь на подвір'ї, або гвіздки, або якісь іржаві старі ключі.

Сказавши тепер Оксенові, що підводи вже стоять готові до виїзду, Григір вийняв з кишені якесь мотуззя і, доки Оксен закривав шафу та вкладав папери, заходився в'язати його.

— Хіба немає нових вірьовок, що ти дрантя докупи в'яжеш?

— Авжеж, що нема.

— Та сліпий Вихтір сукав цілу зимуі Порвали, чи що?

— Не порвали, а на літо держу. Прийде косовиця — рубля притягнути нічим буде.

Вийшли з контори. Надворі повно сонця і голубого неба. Над підметами кружляє гайвороння, очманілі від тепла горобці лізуть прямо під ноги, так і хочеться накрити якого-небудь картузом. Біля колодязя — велика калюжа. Дурні телята нахиляють голови і нюхають, чим пахне, потім, задравши хвости, мчать наосліп, розкидаючи ратичками теплу грязюку.