Розділ «XIII»

— Йди уж! — крикнув він і вдарив його під бік прикладом.

Німець, боязко озираючись, поплентався вперед. Ноги його грузли по коліна, а шинеля волочилася по снігу.

Конвоїр сердито сплюнув.

— Шлепнуть бьі его вон там, под сосенками, — й ко-нец. А то поди тьі какой важньїй, еще води его по на-шей землице.

— Приказано в штаб дивизии отвести. Аль не сльї-хал? — нехотя обізвався його товариш.

— Попался бьі тн ему — он бн с тебя ремешки накроил!

— Уж ато точно, — погодився другий конвоїр. Вони замовкли і повели далі полоненого по білій сніговій пустелі.

Тимка і Марка не послали на фронт з тим ешелоном, у якому вони їхали, а залишили в резервних частинах, які, одначе, були розташовані недалеко від фронту. З тиждень вони вчилися військової справи. Часто після занять Марко, зазираючи товаришеві в очі, запитував:

— А скажи, що старше, бригада чи дивізія?

— Ти вчись по землі лазити, щоб тобі голови не звернуло, а в дивізіях хай інші тямкують, — веселішав Тимко.

Тоді Марко підсувався до землячка, гомонів та гомонів, що аж язик ставав колесом, а толку з того мало. Сіли в поїзд. Тимко мовчав і обзивався тільки в крайніх випадках.

— Тобі що, язик... потягло? — сердився Марко. — Сам же мене виманив на оцю погибель, — при цих словах він показував на зброю, яку, чистячи, тримав у руках. — Хороший земляк, нема що казати.

Марко говорив і говорив, бо тоді йому було не так страшно, а Тимко мовчав тому, що треба було робити діло, а не теліпати язиком: треба було вчитися, як воювати, і він вчився, наполегливо і сумлінно. Але часто, коли його заставляли лізти по снігу поповзом чи бігати в атаку «короткими перебіжками», кидати гра-нату чи стріляти по цілі, він хоч і робив це сумлінно, проте в душі сміявся і сам із себе, і з інших, а особливо з Марка, у якого голова рила сніг, а хребтина ви-пиралася в небо. Тимко був переконаний, що там, тобто на фронті, усе не так, як тут, що там усе по-іншому, що навряд чи там доведеться бігати такими рівненькими інтервалами, як тут, на учбовому плацу, і ці думки часом охолоджували його, і він уже не так ретельно виконував команди.

В другій половині січня їх виструнчили на плацу і після вечірньої повірки видали бойову зброю. Тимко тупцювався на одному місці у валянках, шинелі, шапці-вушанці, лице його було мідним від морозу. Він відчував себе незграбним і важким.

— Куди ж це нас? — розгублено допитувався Марко, перекидаючи автомат то в ліву, то в праву руку.

— Овечок пасти, — весело підморгнув Тимко, набиваючи кишені патронами і гранатами.

Марко зіщулився і більше ні про що не розпитував, він тільки ходив від гурту до гурту, ніби хотів розчине

 нитися в людській юрбі і стати непомітним. Два автоматні диски, що теліпалися на реміняці, били його по стегнах. Шапку йому видали не по розміру, і вона весь час налізала на очі, і він кожного разу підсував її. Сибіряк Митяй, побачивши таке, повів його до старшини і замінив шапку.

— На бійцеві все мусить бути по формі, а то насунеться на очі — ворога не побачиш.

Порипуючи валянками по снігу, метушилися командири рот і взводів, старшини роздавали котелки і кухлики. Бійці щедро кадили козячими ніжками — видано тижневу норму махорки. Від червоноармійців пахло милом, банею і новим шинельним сукном: підрозділи наспіх проходили санобробку.