Розділ «VII»

Гаврило понуро сидів на піддашшях; підперши руками голову.

Йонька вискочив у білій пожмаканій сорочці, пом'ятих вузеньких штаненятах, в чоботях босоніж, простоволосий, лице світилося, як у церковного паламаря.

— Добивайся, щоб нарізали на Радьківщині. То наша дідівщина. Окреме, як там, ніде не бери. Затямив? — тупцювався він біля Гаврила. — Уляно, винеси ціпок і смушеву шапку.

Уляна, плачучи, пішла в сіни. За хвилю звідти вилетіли ціпок, шапка і сірячина. Впали серед двору.

— Кидаєш? — засвітив очима Йонька. — Так шануєш хазяїна?

Він схопив у руку ціпок — і до сіней, його перепинив Гаврило:

— Охолоньте трохи.

Йонька підплигнув по-півнячому, дрібно затрусив ціпком:

— Я тобі, шеймо, покажу, як почитать хазяїна. Я тобі пропишу равноправіє...

Сердито окрутнувся і, зігнувшись, крисиною гіо-ходкою побіг до воріт. За ворітьми переродився: спина розігнулась, ноги вирівнялися, голова закинулася трохи назад, ціпок виставився наперед, шапка здибилася вгору.

«Іди, вони тобі приріжуть. Як одхватять, то аж по отому ріпицю». Гаврило звівся і хотів було йти до себе в двір, але в цю хвилину вийшла заплакана мати.

— Сину, — тихо схлипнула вона, — що ж воно в нашій сім'ї робиться? Один побіг ворогам на поклін, так тому ж і не диво, дурний, неписьменний, а й та, — вона кивнула головою в хату, — учена і теж збирається. Підійшла до неї, говорю: «Ти ж жінка красного командира». А вона... — Уляна ледве вирвала із скривлених губів: — А вона каже: «Тепер другі командири прийшли, офіцери...»

Нещасна мати приклала фартушину до очей і зайшлася тим плачем, яким плачуть трудові люди, коли їм особливо тяжко: очі сухі, а горло здавлює так, що дух забива, ось-ось задихнеться. Чорними руками в голубих пагінцях жил розправляла фаріу шину на колінах. І тоді Гаврило побачив, як материна сльоза впала на вказівний палець, важка і лапата, як дощова . крапля. Мати похапцем витерла її, щоб приховати від сина, але він уже побачив, і в грудях у нього задубіло, він устав і пішов у хату. Ще не відкриваючи дверей, почув тихе пошаркування Юлиних ніг, наспівування півголосом. Вона закривала і відкривала чемодан, було чути, як стукає кришка і клацають замки.

Гаврило зайшов і, закривши за собою двері, зупинився, спідлоба дивлячись на Юлю, що, вбрана у шовкове плаття з широким вирізом на грудях і взута в модельні черевики, розчісувала перед малесеньким дзеркальцем своє пишне каштанове волосся.

— Що скажеш? — запитала вона тоном графині, незадоволеної раннім візитом прикажчика.

— Куди це ви збираєтеся?

— Хочу глянути на європейську культуру.

— Може, та культура вашого чоловіка свинцем облила навіки.

— Що ж робити — на війні вбивають. Обдуваючи Гаврила шовками, Юля вийшла в сіни. Гаврило схопив за руку, люто дихнув їдучою махоркою в обличчя:

— Злигаєшся з ними, сучко, — як жабу роздавлю.