Розділ «I»

— Хто йде? — кричить спросоння Гаврило і схоплюється на ноги.

— Свої.

Це Гнат, Бовдюг і Кузь.

— Ну, як? — питає Гнат суворо.

— Все тихо.

— Спав?

— Задрімав трохи.

— Ще раз застану — не нарікай. Раз указаніе єсть, нічого спать.

Кузь підшморгує носом, торкає пальцями акуратно підстрижену рижувату щіточку вусів.

— Дай закурити, Гаврило.

— Коли тії вже кисета пошиєш? Скільки тебе знаю -^ все на дурничку.

— Кожному своє, — потирає руки Кузь.-— Добрий тютюнець. Чи не в Михайла Гасана брав на розвід?

— У нього.

— По запаху чую.

Всі мовчать. Бовдюг шелестить вусами об кобку брезентового плаща, довго ворушить губами.

— У тебе, Кузю, язик коле б не з собачого хвоста. Усе ним. махаєш. Тьху!

— Чув я, — розбалакується Кузь, — німці Вінницю зайняли. Це як отак пертимуть, то й до нас черга дійде. Ну що воно за знак? Приїжджав Федот Вихорів на побивку, то самі ж чули, як говорив: «У нас сила. Кордон на замку», і ще якось там, по-вченому. До ладу говорив: як хто на нас нападе, то ми тій свині звернемо писок, щоб у наш город не лізла. Будемо бити на її території. Бач як. А то капосне свиняче рило замок на наших кордонах розламало та все далі і далі сунеться. Ні, тут щось не так. Ну от поясни мені, чого це воно так виходить?

— Це, знаєш-понімаєш, не твого розуму діло. У нас політика: заманюй ворога, а тоді бий. Наказано все палити: зерно, заводи. Щоб німцеві ані крихти не залишити. А взагалі — не нашого з тобою розуму діло. Є від нас вищі, вчені, хай вони розберуть, що до чого.

— Ет, не кажи, ми теж дещо розуміємо, — не здавався Кузь. — От кажуть, хліб палити, заводи зривати. Воно, звичайно, з одного боку, може, й так. Але з другого. Адже все це нашими руками зроблено. А як ми німчурів потуримо, тоді знову закачуй рукава та й знову будуй? Сили ж тієї людської скільки витратиться? Гай-гай! А коли б отих фріців на нашу землю не пустили — було б краще. І хто подумав би, ай-я-яй, хто подумав би, що отака силенна армія, як наша, та отак... Отже, їй-богу, сказав би мені хто таке з два місяці тому, очі видряпав би. А тепер? Німець лізе як скажений, а наші нічого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А того, що дуже ми багато хвалилися: техніка у нас — найкраща, кордони у нас — на замку. От і дохвалилися. А треба було не хвалитися, а діло робити, та з толком, з толком, а не язиком... Ах ти ж, боже мій, — луснув долонями по колінах Кузь, — куди ж та сторожа на кордоні дивилася? Хіба-таки їй не видно було, що там війська збираються?

 — Ти думаєш, на кордоні, як у Троянівці: виліз на клуню — і все видно? Там усе засекречено, спроста не побачиш.