Розділ «ХІІ»

— Ти давно тут? — питає Тимко, сідаючи поруч.

— Заждалась уже...

Від шалі на бліде лице лягає чорна тінь, губи кривляться в скорботі, довгими пальцями неспокійно перебирає китички на платкові.

— Чого кликала?

Орися гнівними рухами оголює ногу вище коліна: по білому тілу від стегна до литки стікають сині п'явки батожиних ударів.

— Тимоньку, милий, що мені робити? У вир кинусь! Жмакає в руці кінчик шалі і раптом, закрившись нею по самі очі, тремтить плечима, жалісно зігнувшись, опустивши на груди косату голову.

Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зітхає:

— Потерпи трішки...

Орися схоплюється, як чайка від пострілу, страшна блідість криє обличчя.

— Я не милостині просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти... Чом тебе у тому вирі не закрутило навіки, будь ти проклятий!

Голос її дивно заглух, і вона, зірвавши з голови шаль, швидко пішла в шелюги. Висохлий на сонці пісок зараз же засував її сліди.

Тимко не побіг за нею. Він сидів на піску, широко розставивши ноги і впершись долонями в коліна і, збоку глядячи, можна було б подумати, що це сидить бравий парубок, якого ще не ранило дівоче серце, не звели з розуму дівочі коси. Тільки чому ж так покарьожились його плечі, чого вони так враз по-старечому погорба-тішали, чого так зів'яли його сильні руки і в такій гіркій задумі поникла його голова? Довго сидів він нерухомо серед піщаної пустелі, під синім небом, на теплій від сонця землі, на якій, одначе, не так-от легко жити людині. «Що ж, — думав він, дивлячись на розметані вітром білі хмари на обрії, — був би у мене рідний батько, може, і благословив би нашу з тобою любов, Орисю, притулок нам дав. А то байстрюк я. Куди підемо з тобою, коли в нас ні двору, ні тину? От і виходить: підождать треба трішки. Зіпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тоді й балачка друга буде. Нічого, потерпи, але за твої синяки віділлється комусь солоненькими сльозами».

Вже аж підвечір, коли яруга крилася сутінками, покинув Тимко шелюги.