Розділ «Х»

— Ось воно якечки. Тоді йди за мною. Він провів Дороша в куток і показав на ясла, що чорніли в темряві, як рівчак.

— Оце я тут сплю. Умгу... Так на яку ж тему ми будемо з тобою говорити? Ага, про ферму. Трудне це діло. Дуже трудне. -Бо-ж-же ж мій, як зустріну якого нового чоловіка, так говорив би день і ніч, і кінця б тому не було!

— Як вас звати?

— По-селянському, значить, Кузь, а по святцях — Кузьма.

— На фермі що робите?

— Покуту несу. Важку покуту, чоловіче добрий. Щоб мені грім шапку пробив, коли я поліз на отаке горе та на отаку біду! Караюся, як той колодник, кінця-краю не видно. І куди мої очі дивилися на той час, що не бачили, куди рука лізе, а нога ступав? Бо оце ж я і есть завфермою, — скінчив нарешті Кузь.

— А-а, знаю, знаю! — засміявся Дорош. — Голова мені про вас розповідав.

— Лаяв?

— Ні, говорив тільки, що корови по шиї в грязюці стоять.

— І я таке кажу. А ти поспитай йогої Думаєш, я сидів склавши руки? У мене ось долоні, як кінські копита. Д від чого? Від вил. Кузь, матері їх у печінку, за всіх наробився! Дали мені в підмогу двох доярок та ко-роваря Митька. То доярки ще нічого, коров сяк-так видоять, напоять, а Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дівчат по селу. А я за цього ірода гній вергаю, аж хребет тріщить. Жалівся Оксенові — не допомагає. Все тільки обіцяє, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. І ходить Митяга, як і раніше, з начесаним чубом, ні за холодну воду не береться. Та це ще півбіди. Главное — корма ріжуть. Так, чоловіче добрий, ріжуть, що ні зітхнеш, ні охнеш. Буряк, як вони його там буртували в лихої години, запрівся, весною відкрили, то з нього так пара і валнула. Сіно перетоптали за зиму, а з житньої соломи що за їда? Даємо коровам, так що ж із неї за користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тільки шестеро здохло, так і то ж утрата. А й те візьміть у рахунок, яка зима була скажена. Горобці на льоту мерзли, падали, так куди вже телятам витримати? В горобців же пір'я гріє, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть благенька, — погибель, та й годі, при морозах. Тут ось поверх кожуха сіряк зодяг, та й то замерзав... Умгу. Так що з кормами — біда. Велика біда. Правда, в по-сліднє время жом виручав. Ми його з Чупахівського заводу приставляли. Благодать. І бики його їдять, і корови, з половою змішуємо і даємо, першим сортом іде...

— А куди ж ваше сіно поділося?

— А чума його знає, куди воно потратилося! Восени були два добрих прикладки, а потім як вітром розвіяло. Зосталися самі з'їдини, коней тепер ними підгодовують, бо посівна ж.

— А ви його не розікрали?

— Можеть бить, що й так. Воно в членської скотини також животи іміються.

Кузько, незважаючи на те що по натурі був чоловік запальний, говорив тепер поволі, мляво. Дорош все частіше посмикував шиєю, мовчав.

— А ти, мабуть, багато світу об'їхав? Ге ж? — перейшов Кузько на свою любиму тему. — Подумай тільки — весь Радянський Союз поїздом об'їхати, і то скільки побачиш, а коли б на кожній станції став та поволеньки на все роздивився б. І-і, не говори, не говори! Якби в мене було карбованців п'ятсот лишніх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть.

— У вас у корівнику є вила? — перебив його Дорош.

— Отам десь стоять у кутку. Да-а-а... Ходив би і роздивлявся, як світ построений. Скільки людей побачив би, скільки б розговорів од розумних людей почув.

Дорош приніс вила, став копирсатися ними у твердому настилі гною.

— А ви часом не були на станції Роздольна?