Розділ «Частина четверта «САТУРНА» МАЙЖЕ НЕ ВИДНО»

Щукін поквапливо допив коньяк, похлинувся і, віддихавшись, сказав:

— Попереджаю, панове, п'яний я бридкий. Засинаю прямо за столом як мертвий і хроплю, мов той кабан.

Біркнер, дізнавшись, що він сказав, зареготав.

— Якщо ви гадаєте, пане Щукін, що ми, сп'янівши, перетворимося на білих ангелів, ви глибоко помиляєтесь.

Рудін переклав це Щукіну.

— Ну дивіться, панове, — сказав Щукін уже помітно нетвердим голосом. — Моя справа — попередити.

Біркнер веселішав і веселішав. Випили ще. Він почав розповідати смішну історію, як він одного разу п'яний повернувся до казарми військового училища і, побачивши на плаці чучело для штикового тренування, сприйняв його як офіцера і завів з ним розмову, вибачаючись за свій стан. Розповідав він дуже смішно. Але при цьому Рудін знову чув у його німецькій мові якусь майже невловиму фальш, вірніше ледь помітний акцепт.

Рудін почав було перекладати його розповідь, але Біркнер, поглянувши на пониклого Щукіна, сказав по-німецьки:

— Ну його к бісу, він уже, здається, стає кабаном. Вони випили тепер тільки вдвох.

— Справді, ще захропе, а я цього не переношу, — сказав Біркнер.

Щукін сидів, здавалось, байдужий до всього, що відбувалося. Іноді він лінивим рухом брав виделку, наколював яку-небудь закуску, клав її в рот і потім довго повільно жував, дивлячись поперед себе помутнілими очима.

Рудін розповідав Біркнеру, як він уперше в житті стрибав з парашутом, коли його скидали до партизанів літньої ночі сорок першого року. Біркнер, слухаючи розповідь Рудіна, голосно реготав. Коли з'ясувалося, що Біркнер також недавно одержав орден, Рудін запропонував винити за його нагородження. Щукін теж пробував випити, але розхлюпав коньяк собі на коліна. Рудіну здалося, що він зробив це не зовсім природно. Сам Рудін не п'янів і навіть не боявся цього. Він уже не раз перевіряв у собі цю якість: коли нерви напружені, спиртне на нього не діє. Потім, згодом, сп'яніння обрушиться на нього нестерпним головним болем, нудотою, але цього ще не було.

Запідозривши, що Щукін перебільшує своє сп'яніння, Рудін вирішив показати, що він теж починає п'яніти, і відразу ж помітив на собі пильний, немовби перевіряючий погляд Біркнера.

Якраз тієї хвилини двері до кімнати трохи відчинились, і ординарець Біркнера покликав його в коридор до телефону. Біркнер вилаявся, що ніде йому немає спокою, і вийшов.

Щукін підвів важкий, але абсолютно ясний погляд на Рудіна, ледь повів головою в бік дверей і тихо сказав:

— Врахуйте, він знає російську мову, — і знову опустив голову на груди.

Рудін буквальне завмер.

Тієї ж хвилини повернувся Біркнер. Обмірковувати те, що сталося, Рудіну було ніколи. Він міг лише пасивно чекати дальшого розвитку подій, не забуваючи, однак, того, що сказав Щукін. Але що ж усе це значило?

— Це дзвонив Мюллер, — сказав Біркнер. — У нього теж гості, і він просив передати, що вони випили за ваше нагородження. Будьмо ж, Крамер, ввічливі і випиймо у відповідь за наше начальство.

— З задоволенням, — сказав Рудін.