Розділ «Частина друга «ЗІЛЛЕ» ГРАЄ…»

— А як прийшли німці, ви вирішили кинутись у пригоди самі?

— Не без того, — знову посміхнувся Зілов.

«Ну що ж, — подумав Аксьонов, — на самому початку його поведінка може бути й такою». Довелося ж йому мати справу з одним хлопчаком, який сказав на допиті, що пішов у шпигуни під враженням від роману Уеллса «Людина-невидимка».

— Що ви можете розповісти про Доктора?

— Тільки те, що він підполковник і наш безпосередній начальник.

«Цікаво, навіщо йому так підвищувати Фогеля в званні? — подумав Аксьонов. — Очевидно, йому самому хочеться здаватися більш значним, ніж він є насправді».

— Прізвище цього підполковника?

— Фогель.

— Давно він дістав звання підполковника?

— Мабуть, давно, бо казав мені якось, що скоро має одержати полковника. Він навіть натякав, ніби це залежить від успіху моєї роботи тут.

— Значить, підвели ви свого підполковника?

— Виходить, так.

— А брехати вас учили теж у шпигунській школі?

— Я не брешу, — твердо відповів Зілов, але на його смаглявих щоках виступили багрові плями.

— Що ж, по-вашому, підполковник Фогель перед розмовою з вашим напарником надівав погони старшого лейтенанта, чи як?

На обличчі Зілова з'явився вираз презирства.

— Леонов — боягуз і шмаркач, він зовсім нічого не знає. Слухайте його, він намеле вам сім мішків гречаної вовни.

— Отже, Фогель все ж таки спеціально для нього переодягався?

— Йому немає потреби це робити. Він справді ходить з погонами старшого лейтенанта, а насправді він підполковник. Лейтенантські погони — це всього лиш маскування, — майже захоплено пояснив Зілов.

— Можливо, можливо… Що вам обіцяли за вашу брудну роботу?