Розділ «Частина друга «ЗІЛЛЕ» ГРАЄ…»

Розділ 24

Для початку вони вирішили фіксувати товарні поїзди, які проходили повз селище, і старатися побачити, що вони везуть.

Вранці пішли в сосновий перелісок, що був поряд із станцією, і хотіли влаштувати тут свій спостережний пост, але, постоявши трохи, передумали. Люди швидко й діловито йшли стежиною на станцію і назад, і стояти тут, на очах у всіх, було небезпечно; сісти на землю — виглядало б неприродно: стояла ще холодна погода, і земля була мокра.

— Ходімо туди, — наказав Зілов і показав на станцію, де в чеканні поїздів на перонних лавах сиділи люди. Леонов, що інстинктивно боявся людей, почав було заперечувати, але Зілов, не слухаючи його, пішов уперед.

І як тільки вони сходами піднялися на платформу, їх побачив Аксьонов. Неможливо пояснити чому, але в ту ж мить він вирішив — вони! Затамувавши хвилювання, Аксьонов відійшов у глиб платформи і, вдаючи, ніби вивчає розпис поїздів, стежив за солдатами. Попередня підозра підтверджувалась: зовнішність одного з них збігалася з описом. Солдати сіли на лаву, на якій уже сиділи дві жінки і підліток. Аксьонов гарячково чекав, що робитимуть солдати. А що як вони сядуть у поїзд, який іде на Москву? Або поїдуть на Раменське? А якщо зійдуть на якій-небудь станції по дорозі? Ймовірних ситуацій було немало. Та в обох напрямках пройшло по кілька поїздів, а солдати ще сиділи на лаві. В Аксьонова виникло побоювання, що вони можуть помітити його і звернути увагу на те, що він теж пропускає поїзди. Він сів у електричку, яка йшла до Москви, і через три хвилини вийшов на наступній зупинці — Кратово. Тут чергував Весенін. Аксьонов підійшов до нього і тихо сказав:

— По-моєму, вони на Сорок другому, сидять на пероні, друга лава від початку платформи по ходу поїзда з Москви. Сядемо разом у наступний поїзд. Ти там вийдеш, а я проїду до Раменського і буду повертатися наступною електричкою. Сяду в останній вагон і стоятиму на задній площадці. Якщо вони залишаться на платформі, ти цей поїзд пропустиш, а я доїду до станції Отдих і звідти надішлю Загорського, він тебе змінить. Сам я їхатиму з Загорським і знову проїду до Раменського і назад. Якщо вони сядуть у поїзд, рушай за ними невідступно…

Отак вони й снували біля платформи Сорок другий кілометр аж до другої години дня, коли Зілов і Леонов підвелися з лави і подались назад на свою дачу. За ними пішов Весенін. У воєнний час селище було безлюдне, і йти непоміченим за двома до краю настороженими ворожими розвідниками було нелегким завданням. Та Весенін провів їх до самого будинку. Тепер звідси і горобець не вилетить непоміченим…

Леонов налагоджував рацію, а Зілов писав донесення. До двадцятої години, коли вони за розкладом мали вийти в ефір, лишалося близько години. Зілов квапився, а повідомлення у нього не виходило: воно було занадто довге і малоконкретне. За той час, що вони пробули на платформі, мимо них до Москви промчало дев'ять товарних составів, але тільки на одному вони ясно побачили прикриті брезентом танки й гармати. У Зілова свербіли руки всі состави заповнити цілком конкретним вантажем, але цього разу він все ж вирішив виконати головну вимогу інструкції про донесення: жодного слова домислу. Байдуже, навіть простий перелік поїздів виглядав цілком ефектно. Він став зашифровувати донесення.

Рівно о двадцятій нуль-нуль Леонов послав в ефір позивні «Зілле». Передачу радіодонесення було закінчено о двадцятій десять. Потім Леонов прийняв відповідь «Сатурна».

«Вітаємо з початком успішної роботи. Будьте активними і обережними. Чекаємо щоденно. Міцно тисну руку. Доктор».

Зілов схопив Леонова, за плечі й почав його трясти.

— Порядок, Костику, порядок! Нехай Доктор знає наших!

— Чекай-но, — відбивався Леонов. — Дай заховати рацію.

— Знову дрижаків хапаєш? Та кинь ти, їй-богу!

В цю мить Аксьонов постукав у кухонні двері їхньої дачі.

Вирвавшись з обіймів напарника, Леонов схопив рацію і став запихати її під розкладушку. Зілов спокійно дочекався, поки він її сховав, і неквапливо пішов на кухню.

— Хто там? — спитав він впевненим голосом господаря.

— Дмитро Петрович дома? — спитали з-за дверей.

— Він поїхав у Москву, — відповів Зілов. — Буде завтра годині о дванадцятій.

Голос за дверима помовчав і спитав: