Розділ «Частина друга «ЗІЛЛЕ» ГРАЄ…»

— Не знаю… — Леонов хотів було розповісти про Щукіна те, що він розповів Зілову, але зметикував, що це не піде йому на користь, і змовчав.

— Хто такий Доктор?

— Старший лейтенант Фогель, начальник, школи і начальник зв'язку.

Аксьонов з бридливою цікавістю дивився на хлопця, що сидів перед ним: у нього від страху одвисла нижня губа, і він щохвилини підправляв її рукою. «Сутужно в них з кадрами, — думав Аксьонов, — якщо вони змушені покладатися на таку шушваль». І продовжував допит:

— Диверсії у ваше завдання входили?

— Про них казали, але завдання не дали. Поки що ми проходимо по першому відділу — лише розвідка.

— Зілов на рації сам працює?

— Може, але погано. Радистом при ньому офіціально вважаюсь я.

— Шифр знаєте обидва?

— Так, але я шифрую дуже повільно.

Коли Леонова уже виводили, він раптом обернувся і крикнув:

— Нас розстріляють?

Аксьонов йому не відповів. Леонова так гойднуло, що конвойний змушений був підхопити його під лікоть.

— Шмаркач! — вголос сказав Аксьонов, коли двері за Леоновим запилились.

Привели Зілова. Він сів на стілець, спокійно оглянув кабінет і зупинив холодний, вичікувальний погляд на Аксьонові. Але той починати допит не поспішав. Скільки вже їх, отаких, різних і всяких, за війну побувало перед ним! Були й сильні натури, з якими доводилося немало морочитись, перш ніж вони, внутрішньо спустошені, перетворювались на покладливих і боягузливих, канючили пощади. Аксьонов уже знав, що сила таких тримається тільки на їх особистому характері і важливо відшукати в цьому характері головну слабину. Тоді вся фанаберія облітає з людини, і вона опиняється голою сама перед собою. За всю війну йому лише один раз довелося мати справу з ворожим агентом, який справді керувався цілком ясними і міцними ідейними переконаннями. Це був годованець з білогвардійської емігрантської родини, якому, як кажуть, з молоком матері прищепили звірячу ненависть до Радянської влади, до більшовиків, до всього, що викинуло на задвірки родину блискучого офіцера почту його величності. Але хоч яким небезпечним був той тип, Аксьонов поводився з ним, якщо можна так висловитися, з шанобливою цікавістю. Дивлячись зараз на Зілова і ще не почавши допиту, Аксьонов уже знав, що цей хлопець всього лиш з характером, і, мабуть, сильним. І що йому доведеться поморочитися з ним терпляче і довго, щоб «збунтувати» його зсередини.

— Прізвище, ім'я, по батькові? — спитав Аксьонов.

— Зілов Сергій Петрович, — почулася спокійна відповідь.

— Це все справжнє чи вигадане паном Щукіним?

Зілов розуміюче усміхнувся.

— Ні, все справжнє. А за паном Щукіним у мене все по-іншому.