Розділ «Частина друга «ЗІЛЛЕ» ГРАЄ…»

— Як звали вашого батька?

— Петро Михайлович.

— Ви не хочете його побачити?

Обличчя Зілова здригнулося. Тільки обличчя. А очі злякано метнулися згори донизу.

— Н-ні,— з запинкою відповів він.

«Так, — подумав Аксьонов, — тут уже є перша щілинка, спробуємо її розширити…»

— Яким же нікчемним боягузом має бути син, якщо він не бажає бачити свого рідного батька — заслуженого фронтовика, який пішов на війну, щоб захищати свободу і честь свого сина!

— Тому й не хочу, — тихо, але твердо вимовив Зілов.

— Отже, ви знаєте, що на відміну від батька — захисника Батьківщини — ви стали її зрадником, запроданцем, ворогом, наймитом у гітлерівських бандитів?

— Це питання дуже складне, — дивлячись Аксьонову в обличчя, відповів Зілов. — Як ви про німців кажете, так само вони кажуть про вас. А й вони такі ж люди, тільки у них свої завдання, а у вас — свої. А такі, як я, за всіх умов бувають лише дрібними виконавцями.

— Дрібна падлюка ви, Зілов, а не виконавець.

— Можливо, — індиферентно промовив Зілов, знизавши плечима.

— Що ви робили до війни?

— Багато чого робити доводилось. Головне, мабуть, кіномеханік. Спочатку в осиповицькому клубі, потім — на пересувці.

— Скільки заробляли?

— Дурницю. Та це не мало ніякого значення. На харчі вистачало, — зухвало посміхнувся Зілов.

— За ідею, значить, працювали?

— Просто дуже любив кіно.

— Які ж фільми вам найбільше подобались?

— Пригоди. І про війну.