Розділ «VIII»

Саня перевела очі на ту картину над морем. Блискава миготіла частіше й ясніше; над морем визначувались краєчки хмар, зубчасті, білі, неначе верхи гір, вкриті снігом. Блискавка миготіла раз у раз. Було видно, як ворушились на далекому небі хмари, сині, чорні, білі. Під ними миготіло море, і блискавка падала ніби в самісінькі хвилі. Саня задивилась на картину далекої бурі, що десь лютувала на морі. А на землі й на небі було тихо, мертво…

«Було колись тихо в моєму серці. І десь узялася, неначе з моря вилетіла, завірюха, і страшна, і поетична, і мучить мене, й тривожить душу й серце, і… дає мені щастя. Он хмари з блискавкою неначе злилися докупи з хвилями. Невже й моє життя так зіллється з його життям?»

Зайнялося, небо на сході. І Саня була ладна в той час летіти до милого, сказать йому: «Люби мене повік! забудь усе, що я тобі казала, і дай мені тільки твоє чисте серце».

«Завтра я напишу до його, заспокою його муки. А яку муку він, бідний, мабуть, тепер терпить! Як він мене любить!»

Саня лягла в постіль світом і заснула тривожним легким сном. Сонце зійшло. День настав. Саня встала пізно. Мрії втихли, розлетілись, мов фантастичні ілюзії, ніби русалки поховались в воді перед сонцем.

«Перша думка моя про тебе, мій милий!» - думала Саня, прокинувшись.

Цілий день вона ждала та виглядала Комашка, а він не приходив. Гуляючи під акаціями, Саня згадувала, що перетерпіла її душа за цілу ніч, передумала усі тривоги свого серця! Але ясний день вів за собою ясну поміркованість. Золоті мрії неначе розлітались од світу сонця. Завзяття холодного розуму знов верталось до Сані. «Ні, не покину я свого заміру! Поїду на курси, одкаснусь од Комашка, забуду його. Стане в мене на це сили, стане завзяття… - десятий раз промовляла сама до себе Саня. - Не буду до його писать, не буду манити його, не буду навіть думати за його».

Настав вечір; ніч вкривала землю.

І знов налітали роєм мрії, і знов взрушували серце.

«Зорі мої ясні! Не сходьте на небі! Не взрушуйте мого серця, не несіть мені мук!» - думала Саня, сідаючи вночі коло одчиненого вікна.

А зорі сходили, як і перше. Ніч навівала поезію, любов. Муки серця знов оживали…

Навроцький поїхав на службу до Кишинева і обіцяв знов вернутись через тиждень: він сподівався, що Комашко незабаром попросить Саниної руки. Цілий тиждень не приходив Комашко. Саня мордувалась, нудила світом. Щоки зблідли, лице помарніло. Веселість, жвавість щезла. Рум'янці на щоках зів'яли, як в'януть квітки на пекучому сонці.