Розділ «IV»

Навроцька розсердилась. Вона була нервова й опришкувата, часто давала волю словам, не могла їх здержати й часом говорила дуже різким язиком, як люблять говорити сьогочасні розвиті панни, але вона швидко простигала й ніколи довго не сердилась, бо мала добре серце. Нахабність і причепливість Фесенкова, легке зневажання паннів вразило її й роздратувало.

- Я встоюю за наші права, бо ви одняли од нас усяке право в житті. Ви загарбали собі все, що дає право на вищу науку та просвітність, на шматок хліба, що дає щастя й самостійність людям, а нам ви покинули голки та нитки, - говорила Навроцька, і в неї в очах одразу виступили сльози. Вона підвелась, щоб встати й утекти: це була її звичка. Мурашкова придержала її за руку.

- Олександро Харитонівно! дайте собі покій! чоловіки й паничі більше люблять тютюн, карти та гарних паннів, - сказала Христина, повернувши розмову на смішки.

Всі засміялись. Саня Навроцька зареготалась крізь сльози. А Комашко глянув на неї пильно, і йому здавалось, що блиснули дві зорі і проміння їх заблищало в двох краплях роси. Він знав, що Навроцької не можна причарувати пустими словами та одними карими очима хоч би й такого красеня, який був Фесенко.

- Одначе ви все-таки згодитесь зо мною, що й ми годимось для чогось: хоч для того, щоб оборонять отчизну од ворогів та працювати для науки, - несміливо сказав Фесенко до Сані.

- Війна - діло нікому не потрібне, а працювати для науки й ми здатні й змогли б, якби пак нас з давніх-давен пускали в університети, - сказала Саня. - Ми цікавіші од вас і не всі любимо тільки справляти балачку про квітки та вишивання.

Од такого різкого слова всі замовкли, неначе води в рот набрали. Фесенко спустив очі й кокетно схилив голову, неначе соромлива панна.

- Коли так, то нам зосталося тільки зійти з сцени, - сказав Фесенко і з тими словами театрально оступився й сів на лавці трохи оддалік од паннів.

- Час би вже й поснідать, - обізвався Фесенко, - буфет тут непоганий. Коли ваша ласка, я прошу вас на снідання, - промовив він, обертаючись до паннів.

Панни подякували й не схотіли йти снідать. Фесенко мусив йти снідать сам. Після його одходу панни стали веселіші й заговорили між собою. Паничам стало якось вольніше; вони не дуже йняли віри Фесенкові й з неохотою приймали його до свого товариства.

- А ви, Вікторе Титовичу, як думаєте за наше жіноче питання? Чи правду я казала, чи ні? - нагло спитала Саня в Комашка.

- Ваш погляд зовсім правдивий. Не кожна дівчина виходить заміж, не кожна й бажає вийти заміж, якби мала свій засіб або мала право на службу будлі-де: чи в школах, чи в канцеляріях, - обізвався Комашко.

- Правду ви кажете! Я думаю, що навіть заміжня женщина повинна мати таке право на свободу, як і чоловіки. Та воля скована якимись стародавніми звичаями. Я веду жіноче питання ще далі й вимагаю і в держави такого права для женщин, яке мають чоловіки.

- Ваша правда, - сказав Комашко. - І я стою поперед усього на тому, щоб женщина була вольною громадянкою.

- Я й без того громадянка, бо лечу, куди схочу, - обізвалась Христина Милашкевичева.

- Бо добрі крила маєте: одно лежить в державному банку, а друге в земельному, - сказав Селаброс. - Ви з такими крилами справді вольні, як птиця; тим-то ви й космополітка. За це я вас хвалю. Для вас нема ні рідного краю, ні народу, ні національності: ви нашого поля ягода.

- А мені здається, що вільні крила - крилами, а все-таки було б краще, якби крила держались грунту: хоч народності й національності й не заносили вас дуже далеко од рідного краю, - обізвався Комашко й скоса глянув на Саню. Саня переглянулась з Мурашковою.

- Це в наш огород, - сказала удова й осміхнулась.

- Так, бачте, прийшлося до слова, - сказав Комашко. - Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє й всохне.

- Я поважаю ваш погляд, але знаю, що націоналізм часом доводить до темних проявків, до воєнщини, до бісмарковщини, - сказала Саня.