Розділ «IV»

- Нічого не скажу, - обізвалась Саня. - Що одному в житті проза, то другому здається високою поезією…

- А ви похвалите таку поезію? - спитався він в Сані.

- Бог його зна, що сказати вам на це, бо я не тямлю цеї поезії: я в карти не граю.

- Ви любите квітки та музику? Я вгадую ваш потяг, - сказав він з осміхом.

- Чом же не любить квіток або музики? Це не дивна річ. Мені здається, що й ви любите квітки та музику, - сказала Саня, осміхаючись.

Фесенко вже давненько задивлявся на Санині блакитні, як небо, очі. На паннів він дивився, як на квітки, якими можна погратись та й покинути. Розумна Саня своїм дівочим інстинктом одразу постерегла той звірячий огонь в хижих Фесенкових очах. Вона духом почувала його животинний потяг, як уміють постерегати це панни з добрим розвитком розуму та з направою до чогось вищого, ідейного. Але були й такі панни, що не розуміли й не постерегали цього в Фесенкові і липли до його, як бджоли до меду.

Саня одвернулась од Фесенка й заговорила з Мурашковою.

Розмова стала загальною. Більше за всіх кричав Селаброс, обертаючись з розмовою до Комашка. В той час Фесенко несподівано зник десь за кущами й перегодя вийшов на терасу, несучи в руках два невеличкі букетики з рож центифолій та білих лелій. Здавалось, ніби Фесенко витяг їх десь з моря або викопав з-під каміння. Він підступив по-театральному до Навроцької й подав їй більший букет; другий букетик він подав Мурашковій, певно, для того тільки, щоб замаскувати свою хіть піддобритись до Навроцької. Він оступився на ступінь од паннів і став проти Навроцької в театральній позі. Комашко насупив брови. В очах в Селаброса засвітився вогонь: йому здалось, що Фесенко запобігає ласки в Мурашкової.

- А мені нема букета? - обізвалась весела Христина Милашкевичева. - Бачте які! за мене, удову, й забуваєте! Це гарні кавалери настали тепер на світі.

Всі зареготались. Фесенко похилив голову, спустив очі, осміхнувся, ніби засоромився, як панна: чуєте; мовляв, яка груба та проста ця степова дика дама.

Саня Навроцька через силу, знехотя простягла руку й узяла букет.

- Яку п'єсу ви тепер вчите на фортеп'яні? - спитав Фесенко в Навроцької.

- Сказала б вам, та, їй-богу, забула. Я чимало п'єс граю, - знехотя обізвалась вона.

- Але ж є між ними одна, яку ви найбільше вподобали собі, - сказав Фесенко, накручуючи на палець шнурочок од пенсне.

- Гм… Не знаю, що й сказати вам. Я найбільше люблю веселу музику, але часом не граю інших, окрім смутних п'єс, - одповіла Навроцька.

Фесенко ставав в мальовничій позі, переступав з ноги на ногу, пиндючивсь, силкувався бути граціозним в манерах, але часом незручний мах рукою або випнуте не в міру коліно видавали його міщанський рід і міщанські забаги.

- Що ж ви тепер вишиваєте? Які взорці? - нагло спитав Фесенко.

Навроцька зобидилась, що він завдавав їй такі нікчемні питання, неначе говорив з молоденькою вітрогонкою, гімназисткою. Вона розсердилась.

- Я нічого не вишиваю. Я не люблю шити: це для мене нудна робота. Я люблю більше книжки, ніж голки та нитки. Буде вже з нас тих голок та ниток, тих швачок, - сказала Навроцька, і в її голосі задзвеніла легка роздратованість.

- Ви встоюєте за право женщин? - спитав в Навроцької Фесенко, щоб протягти розмову й зацікавити Саню.