Розділ «ОБІД У БРУКОНВІЛІ»

У неділю Антоні Райт прибув на обід у Бруконвіл. Метка маленька покоївка Коване провела його на другий поверх у вітальню, де вже був накритий стіл. За маленьким столиком біля вікна він побачив Майкла і Кребса, які грали в карти. Майкл усміхнувся лікареві блідою усмішкою, холодно блиснувши дрібними, як у миші, зубами, і запросив до гурту. Офіцер теж недбало привітався і випустив сизуватий клубок диму.

За хвилину ввійшли місіс Ніксон і Дженні. Побачивши їх, Кребс запобігливо схопився з місця і попрямував назустріч. Грайливо глянувши на Дженні, він сказав:

— Досі дружба Майкла змушувала мене приїжджати в Бруконвіл, але з учорашнього дня якась інша сила тягне мене сюди!

Місіс Ніксон розуміюче посміхнулась, але Дженні не звернула на слова офіцера ніякої уваги. Дівчина простягла руку Антоні, який, підвівшись, чекав її. Очі Дженні блиснули радістю, на щоках заграв легкий рум'янець. Цього, крім Антоні та Кребса, ніхто не помітив. Офіцер закусив губу — отже, вчора він не помилився: Дженні закохана в цього лікаря!.. Ну що ж, це її право! Але в серці Кребса ворухнулося щось недобре. Він ще раз пильно глянув на Дженні. Вона була повною протилежністю братові — і зовнішністю і, мабуть, характером. Гарна, весела, може, трохи надміру рухлива як для англійки, дівчина з першого погляду подобалась. «Непогана! — відзначив у думці Кребс. — Цей лікар — не дурень!.. Якщо ж узяти до уваги ще й багатство Ніксонів, то кращої нареченої і бажати не треба!»

Місіс Ніксон запросила всіх до столу. Обід у Бруконвілі подавали по-англійськи пізно, але він був по-провінціальному ситний і невибагливий: трохи вина, багато м'яса та фруктів і традиційний солодкий пудінг.

Після першого бокала вина поволі почала зникати англійська стриманість. Навіть флегматичний Майкл розповів якийсь несмішний анекдот. Тільки Кребс мовчав. Він час від часу поглядав на Дженні, і по його обличчю пробігла тремтлива хвиля, яка свідчила про внутрішню боротьбу. І справді, потаємні думки не давали спокою Кребсу. В нього вже визрівав план, який мав принести йому, наймолодшому, безмаєтковому синові зубожілого англійського дворянина[5] багатство й красиву дружину. «Бруконвіл! Ось заради чого варто жити в Кенії і рискувати життям у цій безконечній війні з тубільцями! Служба не принесе ні почестей, ні грошей, а якщо й принесе, то тільки під старість, а жити хочеться зараз, коли маєш лише двадцять сім років… Дженні — вірний шлях до багатства! Хай йому чорт, здається, поки що на перешкоді стоїть тільки цей лікар. Місіс Ніксон, безперечно, буде рада мати зятем дворянина. А втім, лікар — це не бог знає яка перешкода! Він, видно, простакуватий хлопець, і з ним легко буде справитись!..»

Поринувши в свої думки, Кребс машинально обгризав курячу ніжку і байдуже слухав балаканину господарки дому, його неуважність помітили присутні.

— Тихше, — зашипів сп'янілий Майкл, — інспектор окружної поліції капітан Кребс розробляє стратегічні плани розгрому проклятих мау-мау!

Кребс усміхнувся — його друг виявився прозорливим — і підняв бокал.

— За здійснення цих планів, Майкл! За ваш приїзд і за ваше здоров'я, міс Дженні!

Майкл одним духом вихилив вино, вийшов з-за столу і відчинив двері на балкон. Там він подав якийсь знак рукою. І в передвечірній тиші раптом пролунали гучні звуки тамтамів, барабанів, і в такт їм низькі чоловічі голоси.

Першою схопилася Дженні і кинулася на балкон. За нею вийшли всі. Перед їх очима постала неповторна в своїй красі картина.

На зеленому лужку, в тіні густолистих платанів і стрілчастих папоротей, стояло півколом десятків два розмальованих, прикрашених браслетами, мідними сережками і гаптованими шкіряними набедреними пов'язками чоловіків. Їхні темнокоричньові тіла ритмічно коливалися в такт ударів тамтамів і двох великих барабанів, що стояли збоку. Чоловіки співали:

— Абанту ба сіхека амехло!

Абанту ба сіхека амехло!

Ти людей осліпив,

ти людей осліпив, білий бвана,

ти як місяць ясний,

ти як сон золотий, добрий бвана!