Розділ «ВТЕЧА З ОСТРОВА»

Антоні не повірив жодному слову Тома, коли той, поставивши його копати канаву окремо, подалі від в'язнів, тихо розповів про план втечі, вірніше, про ту частину плану, яка стала йому відома. Антоні відверто засміявся і сказав:

— Дякую, сер! Але це дуже схоже на провокацію… Комендант вирішив покінчити зі мною при спробі втекти!

— Чудний ти, чоловіче! Навіщо комендантові влаштовувати такий маскарад? Він може просто посадити тебе в карцер і заморити голодом. Або ж розстріляти.

— Це правда…

— Отже, ти мені віриш?

— Ні.

— Ну й дивак!.. Шкода — не хотілось мені розлучатися з цією дрібничкою, але, мабуть, доведеться… — Охоронник обережно вийняв з кишені золотий медальйон і, оглянувшись, чи ніхто не бачить, ткнув його в руку лікаря. — Впізнаєш?

В Антоні раптом запаморочилося в голові, серце лунко забухало в грудях. Без сумніву, це був медальйон, який він подарував Дженні в день народження. Отже, цей Дженні хоче влаштувати йому втечу!.. Шалена радість сповнила його груди.

— Але як же вони дістануться сюди? — запитав він Тома, і в голосі його знову прозвучав сумнів.

— Цього вже я не знаю… Моє діло маленьке — передати, щоб ти опівночі був тут, на цьому березі. Але, дивись, піймаєшся — не виказуй мене!..

— Можеш не говорити про це, — щиро сказав Антоні.

Поглядаючи на сонце, Антоні з нетерпінням чекав вечора. Йому кортіло розповісти про все Джомо.

Нарешті стемніло. В'язнів повели в бараки. Після вечері Антоні переліз у халупу Джомо.

— Є добрі вісті з берега. Друзі готують нам втечу, — прошепотів він. — Через три години, коли всі поснуть, проберемося до північного мису острова. Спочатку ти, потім я.

— Але ж як…

— Джомо, більше я й сам нічого не знаю. Але вісті певні, я вірю їм.

Десь опівночі Джомо виліз з халупи і ящіркою шмигнув у траву. Навколо стояла задушлива тиша. Неспокійні зорі безперестанно мерехтіли в бездонній глибині неба, ледве пробиваючи своїм світлом густий морок, що повис над землею.

Через півгодини Антоні, вибравши хвилину, коли вартовий одійшов у глиб табору, теж швидко поплазував до берега. Через кожні дві-три хвилини він зупинявся і слухав. Тихо. На фоні освітленого електричною лампочкою будинку комендатури бовваніла висока постать вартового з карабіном за плечима.

Проплазувавши кроків двісті, Антоні підвівся. Тепер можна сміливо йти вперед! Джомо вже чекав його. Лежачи на мокрій від нічної роси землі, вони прислухалися. Але, крім одноманітного хлюпотіння води, нічого не почули в нічній темряві.