Розділ «БАР «СТРАУС»»

В неділю у веселому дачному містечку Кисуму на одній з прибережних затишних вуличок Дженні відшукала бар «Страус». У невеличкому залі за столиками сиділо, попиваючи холодне пиво, кілька відвідувачів — білих чиновників і солдатів. Невисокий, огрядний бармен, побачивши гарно одягнену відвідувачку, поспішив їй назустріч.

— До ваших послуг, місіс!

— Я хотіла б закусити… Якщо у вас є окрема кімната…

— Прошу, місіс! — уклонився бармен. — Чудова кімната, в якій вас ніхто не потурбує.

Він завів її в невеличку, скромно обставлену кімнатку для двох осіб. В ніші, задрапованій важкими портьєрами, Дженні помітила двері, які, мабуть, вели на подвір'я. Перехопивши її погляд, бармен розправив портьєри так, що вони зовсім закрили двері, і сказав:

— Якщо ви не захочете виходити через зал, то цей хід буде до ваших послуг… А крізь вікно ви зможете побачити всіх відвідувачів бару.

Дженні схвально хитнула головою і замовила какао та бісквітів. Вона сіла так, щоб у віконце було видно вхідні двері.

Час тягнувся нудотно довго. Дженні придивлялася до кожного відвідувача, але солдата, який приніс їй звістку про Антоні, не було. Вона боялася, що не досить добре запам'ятала його обличчя, і тому уважно приглядалась до кожного, хто хоч трохи нагадував його.

Тільки о четвертій годині до бару зайшло два солдати, один з яких, безперечно, був той, що приїжджав у Бруконвіл. Дженні відхилила двері і поманила пальцем бармена.

— Покличте сюди того високого солдата, блондина, то зайшов з товаришем!

Бармен кивнув головою.

За хвилину Джіммі був уже в кімнаті Дженні. Він одразу пізнав жінку.

— Добрий день, місіс!

— Сідайте! — Дженні щільніше причинила двері. — Ви мене пізнали?

— Звичайно, — буркнув Джіммі.

— Я приїхала, щоб розпитати вас докладніше про містера Антоні Райта…

— Вас і досі цікавить його доля? Що ж…

І солдат розповів усе, що знав, про життя Антоні в концтаборі, про долю, яка чекає там в'язнів. Дженні замислилась.

— Мені здається, що можна вам довіритись… — промовила вона після паузи.