Розділ «ЖАРИНИ НА СНІГУ»

Вона не ображається, тільки жалібно кривиться. А ось мати її вибігає за ворота і як почне лементувати, хоч вуха затуляй.

…Арсениха перестає трусити сулією.

— Нема, дитино, жару. Два дні печі не топила. Якби був, хіба ж мені жалко.

Олька, що вишиває рушник проти вікна, щось хоче сказати, але Арсениха зиркає на неї і торохтить далі:

— Хіба ж натопишся кожен день? Дров разів на два лишилося, а він заляже під кожухом та й діла ні до чого не має!

З полу подає голос дядько Арсен:

— Від батька чувати що? Нічого? Ну жди, жди…

Похнюпивши голову. Васильок чвалає вулицею.

— А чом козак засмучений? Що досі не заручений? — чує він веселий дзвінкий голос.

Так уміє жартувати лише Данькова Галина. Он вона біля криниці лід обцюкує.

— Та… жару ось шукаю. У вас, бува, немає? — зблискує у Василька надія.

— Чом немає? Зажди, наберу води та й підемо до нас.

Тітка Галина несе на коромислі повні відра, і жодна краплина не вихлюпнеться, а Васильок сокиру їй несе.

У хаті Данька-тракториста чубляться два біляві хлопчики.

— Ой, горенько ви моє! І в кого ви повдавалися, такі розбишаки? Мабуть, у батька! — Тітка Галина ставить на ослін відра і кидається розводити наїжачених малюків.

— Будете слухняними, повернеться з війни татко, на тракторі покатає.

— Мене першого! — підстрибує один.

— Ні, мене! — не погоджується другий.

— Знову суперечка. Та обох разом покатає вас татко, — зітхає Галина.

З портрета на покуті дивиться на них дядько Данило. Колись він — давно-давно те було, здається, — і Василька на тракторі катав.