Розділ «ІІІ»

Можливо, я помиляюся, але, здається, в очах доктора Цура майнули зловтішні бісики: «Ну, як я тебе? Може, передумаєш?»

Напевно, саме тому я відповіла з таким же чортом у голосі:

- Так. І вже давно.

- Де б ви бажали з ним зустрітися? Я готовий надати вам свій кабінет, можете поговорити тут, у кімнаті.

- Якщо ви не проти, то я хотіла б зробити це надворі, - сказала я і, не чекаючи його згоди, відчинила шафу й зняла з плічок свій твідовий сірий костюм бізнес леді. - Сьогодні гожий день, а я, знаєте, давно не виходила на свіже повітря.

- Гожий день? - здивувався він. - Де ви його бачите?

Надворі похмуро й вогко.

- А я люблю, коли похмуро і вогко. Таке, ніби не ранок і не вечір, не весна і не осінь, - сказала я з тим же чортом у голосі, наче переді мною був справжній Цур, отой, що хотів мене відбити у свого братика Пека.

Якщо по правді, то мені було трохи жаль доктора Цура: він стільки доклав зусиль, щоб вилікувати цю навіжену леді, а вона навіть не залишала йому шансу записати на плівку таку важливу розмову. Зізнання!

Я, мов остання хвойда, крутнула перед ним голою сідницею (лікар же, він заглядав мені ще й не туди), потім, перш ніж зодягти спідницю, війнула нею перед самісіньким його носом, а коли ще й озула каблуки дециметри, то вже зовсім дивилася на доктора Цура з високого неба.

- Ну як? - спитала я. - Нічого?

- Нічого, - сказав він. - Може бути.

Тоді я ще для повного параду повісила на плече свою чорну сумочку і, як давньому знайомому, помахала йому на прощання ручкою.

- Пані Анастасіє! Пані Анастасіє! - я вперше почула, як він заговорив швидко і голосно, не приховуючи хвилю вання. - Ви ж до нас повернетеся? Ви ж не думаєте?..

- Звичайно, повернуся, - сказала я. - Ну, не сідати ж мені в тюрму.

Надворі я відчула легке запаморочення. Але то тільки від того, що давно не виходила на свіже повітря.

5

- Радий вас бачити, Анастасіє Михайлівно! - підвівся мені назустріч великий слідець і мій давній знайомий Притула. - Моє шануваннячко!

Він з цікавістю обмацував мене з ніг до голови своїми водявими очками, а я, оскільки була вища на дециметрових обцасах, оглядала його, навпаки, з голови до ніг, тобто до його запорошених сандалів скороходів, якими Притула подолав неблизький шлях од свого провінційного містечка до схованої від усього світу клініки доктора Цура, збудо ваної, слава Богу, не під Лондоном, де спочиває його колеґа Фройд, а під Києвом, майже біля Глевахи.

- То вони вас таки знайшли? - спитала я.