Розділ «ІІІ»

- Правильно, то правильно, але ж трохи не так.

- От бачте, що таке ідеальне вбивство. Я сама в ньому зізнаюся, а ви не вірите. Чи, може, вас…- Цікавий здогад прийшов на думку, аж мною затрусив холодний сміх. - Чи, може, доктор Цур вас намовив переконати мене, що все було зовсім не так. Зізнавайтеся. Він саме тому пустив вас до мене, щоб ви зняли тягар із моєї душі?

- Не знаю, - спокійно мовив Притула. - Може, в цьому і є якийсь його інтерес, бо якби захотів, то мав право й не пустити. А якщо вам не цікаво, то я можу, як той казав, узагалі тримати язика за зубами.

Він узяв свою течку, ніби зібрався йти.

- Ні, чому ж, розповідайте, - попросила я.

- Думаю, що після всього, що я вам скажу, - знов почав Притула, - у вас не виникне жодних сумнівів щодо прав дивости почутого. Думаю також, що у вас з’явиться до мене чимало запитань, і відповіді на них остаточно розсіють темряву в цій історії. Вам, Анастасіє Михайлівно, навіть не буде потреби лікуватися в цій загалом пристойній ліка ренці, - сказав він, очевидячки, натякаючи на те, що я хитро прилаштувалася саме в психіатричній клініці, щоб убезпечити себе від в’язниці. - Але факт залишається фактом: ви не вбивали свого чоловіка, бо тієї ночі на річці була ще одна людина, яка це зробила…

Притула швидко звів на мене безбарвні очка, нама гаючись застерегти мою реакцію. Але якою могла бути та реакція? Своєю тривалою мовчанкою він просто тяг із мене жили. Я також мовчала, і він змушений був продовжити розповідь побічними шляхами за всіма законами інтриґи:

- Ця людина була на березі, Анастасіє Михайлівно, ховалася десь у вербах, коли ви з чоловіком випливли на річку. А коли ви повернулися, будучи впевненою, що він утопився, і невдовзі пішли додому, сталося зовсім неперед бачуване. Важко сказати, як воно сталося. Чи то ваш чоловік був таким уже сильним плавцем, чи випав з човна недалеко від мілини, - вночі видно погано, а тут ще дощ, вітер, - але він виплив. Як там уже, не знаю, та він дістався до мілини і майже навкарачки вибрався на берег. Однак це не сподобалося тому, хто тут ховався. Ховався десь по близу вашої альтанки, біля манґала, бо в руках у нього опинилася металева коцюба, якою розгрібають жар у манґалі. Дуже схожа, між іншим, на ту, що лежить у вас, Анастасіє Михайлівно, біля каміна. А може, й така само. - І знов цей швидкий позирк водянистих очей, що так настирливо намацують больові точки. - Убивця, не довго думаючи, б’є цією коцюбою чоловіка по голові, б’є абсо лютно виснажену людину, яка тільки но вилізла з могили і ще не встигла роздивитися, на якому вона світі. Та що там роздивитися, не встигла ще й подих перевести. Душо губ убиває жертву фактично одним ударом, а потім закидає коцюбу далеко в річку і щезає в пітьмі.

Можна було подумати, що Притула, напружуючи свою вбогу фантазію, моделює жахливу кримінальну історію.

Принаймні мені уявлявся не наш домашній пляжик, навіть не берег, а якась невідома, вкутана мороком міська набережна, де велетенський голомозий душогуб гатить залізякою лежачого, напівживого потопельника.

- Бачу, бачу ваше здивування, Анастасіє Михайлівно, звідки, мовляв, він узяв такі подробиці вбивства, ніби сам тоді був на тому бережку, причаївся десь за кущем. Пояснюю: був! Тільки не я, а інша особа випадково стала свід ком тієї розправи.

- Хто? - дивлячись по той бік його водявих очей, спитала я.

- Хто випадково потрапив у свідки?

О, Боже, кого замість мене треба було запхати в психуш ку, то це Притулу. Тільки не в елітну клініку доктора Цура, а в «павлівку». Хай би поклеїв конверти чи порився в лайні, якого там по самісінькі вуха.

- Хто вбив мого чоловіка? - спитала я.

- А ви не здогадуєтеся?

- Ні.

- Ваш… приятель, Анастасіє Михайлівно, - багато значно сказав Притула.

- У мене немає приятелів.

- А ви подумайте. Може, когось згадаєте.