Розділ «ІІІ»

- Еге ж! - відказав Притула, припрошуючи мене сісти поруч, і коли я, прийнявши його запрошення, опустилася на лавку під зеленими туями, перепитав: - Хто кого знайшов?

- Та ці ж… із клініки. Довго вони вас шукали.

- Ніхто мене не шукав, - сказав Притула. - Це я, Анастасіє Михайлівно, як той казав, із ніг збився, поки вас тут знайшов.

- Я а ак?

- А так. Робота така, як же. Як тільки ви щезли, я відразу запідозрив, що тут щось нечисте. Іванько каже, ви лягли в лікарню. Я обдзвонив усі довідкові лікарень - нема вас. Довелося, як той казав, брати слід і шукати. Місяць вгатив на це діло, знайшов, а тут не пускають до вас.

- То вас не викликали сюди?

- Яке там викликали! До воріт не підпустили, поки я не пояснив, яку новину вам приніс. А як почули, в чім справа, то й пустили. Бо, поки я вас розшукував, розкопав ще одне дільце.

- Яку новину? - натяглася я, мов тятива.

- Погану, Анастасіє Михайлівно. Дуже погану. Збе ріться із силами.

- Кажіть.

- Нема вашого чоловіка живого. -…?

- Нема його, не повернеться, - із щирим співчуттям сказав Притула.

- Тіло спливло… і його знайшли? - здогадалася я.

- Ні, не спливло. Вашого чоловіка вбито. Він не вто пився.

Я не могла второпати, що він говорить. Мені здавалося, що Притула переплутав свої кримінальні справи й розповідає про якусь незнайому людину.

- Нічого не розумію. Він що, не впав у воду? - дурнувато спитала я.

- Упав, Анастасіє Михайлівно. У тому то й річ, що впав.

Ви ж самі це бачили.

- Я а а а?..

- Ви, Анастасіє Михайлівно, ви. Я, зрозумівши, що човен пригнала до берега людина і побачивши ваше сум’яття - не горе, а сум’яття, - відразу грішним ділом подумав було на вас. - І правильно подумали, - сказала я.