Розділ «І»

Бере в одну руку чашу, у другу лжецю і підходить до мене.

- Відкрий ротик.

- А очі? - питаю я.

- Вони в тебе й не закривалися, - каже він і, набравши у лжецю напою, пропихає мені його в рот, як маленькій дитині ліки.

Я довго тримаю той трунок між язиком і піднебінням, вслухаюся в смак, що схожий на присолений мед і трохи відгонить чи то сирими грибами, чи… спер… мою першу лжецю причастя я ковтаю без найменшої огиди й тільки потім питаю:

- Що це?

- Кров кажана, - каже він.

Проте й після цього я зовсім не бриджусь і слухняно відкриваю рот, коли він підносить до моїх вуст другу лжецю.

- Ще…

- Подобається? - він вкладає у мою руку чашу, а сам відходить до жертовника, бере ківшика й теж відпиває невеличкий ковток.

- Чому кажана? - питаю.

- Бо нам потрібні крила, щоб перелетіти ніч. Його кров запалить нашу з тобою кров.

Зненацька я вся зіщулююся. Лівобіч од мене у мороці ризниці спалахують два гострих вогники. Очі… щура?

Нічого так не боюся, як цієї пацючні і її бридкого писку.

Видно, звикло жирувати в коморі - тепер скаженіє у церкві од голоду. Я ще не перевела подиху, як щось загриміло в жертовнику, і він затремтів.

- Не бійся, там умонтовано холодильник, - сказав він. - А ти що подумала?

Вогники тим часом погасли.

- Тут водяться щури?

- Ні, звідкіля ти взяла?

- Мабуть, мені привиділось.