Розділ «І»

- Тобі добре? - спитав він.

- Та а ак, отче.

- Тоді торкнися себе… де тобі найкраще.

Я послухалась, і пальцями пробіг трем.

- Що ти чуєш?

- Те е бе, - застогнала я.

- Як ти мене чуєш?

- Глибоко. Ще… ще…

Сласний лоскіт переріс у гострий свербіж до знемоги… і ось той клубок, що всотав у себе кожен мій нерв унизу живота, здригнувся від останнього спазму, і його полоснуло гостре, як полум’я, лезо, - його розітнув отой полум’яний меч, що Господь поставив його разом із Херувимом біля входу до раю, щоб сей меч, обертаючися, стеріг дорогу до дерева життя.

- Я грішниця, отче.

- У тілі гріха немає, - сказав він. - Весь гріх у душі, якій підкоряється тіло.

- Я грішниця, грішниця… - повторювала я і не знаю, що приємнішим було мені в цих словах, - чи легкий присмак самокатування, чи те, що я не свята.

- Для того церква й запровадила таїнство сповіді, себто покаяння, щоб ми спокутували гріхи. Я завжди готовий тобі прислужитися…

Він несподівано поклав трубку.

А через день подзвонив знову.

- Ти готова?

- Не зовсім.

- Чому? Може, тобі привезти «Канон покаянний»?

- Що це?

- Молитви для тих, хто сповідається.