Розділ «І»

Однак тієї ночі Хранитель душі і тіла мого не послав мені спокійного сну. До жалобного настрою додалося примхливе почуття сумніву: чому вони всі заспокоюють мене, що лиха могло не статися? Адже все так очевидно: до берега прибило порожній човен, у якому темної вітряної ночі рибалка виплив на річку. А вони ніби змовились.

Окрім слідчого Притули та отця Серафима, навіть Іванько стояв на своєму. Коли я покликала його вечеряти (карлик так і не полишав берега), він сказав, що сам варитиме юшку біля річки і виглядатиме Нестора… Баба з воза, роздра товано подумала я. Якби ще й Трезора навчити варити собі юшку.

Ну, хай би вже цей провінційний опер Притула будував свої недолугі версії, йому не диво, а ці й собі туди ж. Утім, до Притули я також була упереджена. Бо коли і в наступні два дні підсилена команда водолазів кілька разів прочесала всю акваторію навпроти нашого будинку і не знайшла тіла, його запитання вже не видавалися такими безглуздими, а мій сумнів - примарним. Хоч, може, й навпаки - тепер він, цей сумнів, і був моєю постійною примарою.

- Можливо, тіло віднесла підводна течія, - казав Притула. - Тоді залишається чекати, поки воно спливе саме і хтось випадково на нього натрапить. Але й чекати просто так ми не маємо права. Скажіть, будь ласка, Анаста сіє Михайлівно, ви подумали над тим, про що я вас просив?

Ми знов сиділи з ним у холі, і Притула так само з цікавістю розглядав купку попелу в каміні, приглядався до металевої коцюбки, наче сподівався закмітити на ній сліди крови.

- Так, - сказала я йому на догоду. - Але нічого особливого пригадати не можу.

- Тоді давайте перейдемо до традиційних запитань. Чи були у вашого чоловіка вороги? Аж такі, щоб одважитись…

- Вороги, суперники, коханки… так? - зіронізувала я. - Хочете погрябатися в чужому лайні? Вам це подобається?

- Якраз у лайні найчастіше й сховані всі розгадки, - задоволено сказав він, ніскілечки не ображаючись. - І то в прямому розумінні цього слова, Анастасіє Михайлівно.

Я бридливо поморщилась.

- Так так, у л а й н і, - він з такою насолодою повторив це слово, затримуючи його на язиці, наче переді мною сидів не старший уповноважений карного розшуку, а жук гнойо вик. - Хочете приклад?

Я стенула плечима, але Притула сприйняв це як згоду.

- Будь ласка. Нещодавно в одного нашого фермера вкрали найкращого барана. Та ви його, мабуть, знаєте…

- Кого - барана?

- Та ні, фермера, звичайно, - він чи пропустив шпильку між вух, чи пробачив як мою недоумкуватість.

- Звідки ж мені його знати?

- Його господарство тут від вас недалеко, відразу за лісом. А баранця… баранця вже немає. Пішов, як той казав, на шашлик. Так от, коли фермер звернувся до нас, щоб знайшли злодіїв…

- Хіба карний розшук займається баранами? - здивувалась я. - Іноді… - нарешті знітився Притула. - Тоді я відразу гайнув до лісу. Барана, певна річ, живим не застав, ну, і злодіїв уже й слід прохолов. Тобто багаття вже вичахло, але бачу з кісток, що таки ж барана тут засмажили. - Він знов подивився на попіл в каміні, наче підозрював, що й там можуть бути пригрябані баранячі кісточки. - Ага, думаю, раз їли пили, то й наслідили… - І ви знайшли там недопалок від сиґарети, а по ньому й самого злодія? - здогадалася я.

- Е е е, ні, Анастасіє Михайлівно, - від утіхи він знов ледь не потер долоньками. - То тільки в кінах злочинців ловлять через недокурки та загублені ґудзики. А в житті все інакше, в житті треба порпатися, як ви кажете, в лайні.

Тож я обстежив там усю місцевість, заглянув під кожен кущик, і на тобі, маєш - воно, стерво, нажерлося свіжини і, звісно ж, купу, пробачте, наклало. А біля купи, як і годи ться, ще й папірець лежить - підтерлося, значить.