Розділ «Частина друга»

Вернувшись на борт, я мало не задихнувся. Що за ніч! Того не описати. Таких страждань не передати словами. А на ранок — уже й зовсім не дихнути! Голова не тільки боліла — паморочилась. Я скидався на п'яного. Так само страждали й мої товариші. Хтось уже хрипів.

Нині, шостого дня нашого полону, капітан Немо, бачивши, що працювати плішнями й кайлами надто загайно, надумав удатися до іншого способу. Спокій його не зрадив, енергія не покинула. Силою волі тамував він фізичні страждання. Він думав, винаходив, діяв.

За капітановим наказом зменшили вагу судна, і «Наутілус» піднявся з крижаного ложа; тоді линвами підтягли його так, аби корабель став точно над ямою.

Наповнили водою резервуари — «Наутілус» осів і ввійшов у яму. Команда повернулась на борт. Зачинили люка. Корабель лежав тепер на крижаній підошві всього метр завгрубшки, до того в багатьох місцях просвердленій.

Відкрили всі крани, в резервуари швидко влилося сто кубічних метрів води, збільшивши вагу судна на сто тисяч кілограмів.

Ми наслухали, затамувавши подих і навіть забувши про свої муки. Це була остання ставка на порятунок.

Хоч у голові мені шуміло, та незабаром я почув хрускіт під корпусом «Наутілуса». Мабуть, крижана долівка прогиналася. Нарешті щось тріснуло, наче розірвали аркуш паперу, лід проламався, і «Наутілус» почав опускатися.

— Проходимо! — шепнув Консель.

Відповісти мені забракло сил. Я схопив його за руку і мимохіть конвульсійно стиснув.

Зненацька «Наутілус», тягнений своєю надзвичайною вагою, каменем пішов донизу, немов падаючи в порожнечу. Всю електричну енергію враз перемкнули на помпи, щоб випорожнити резервуари. За кілька хвилин падіння загальмувалось і манометр показав — судно пішло вгору. Гвинт закрутився так швидко, аж металевий корпус задрижав, і ми помчали на північ.

Але скільки ж нам плисти під торосами? Коли ми виринемо на поверхню моря? Ще день? Я помру перше!

Напівлежачи на канапі в бібліотеці, я задихався. Лице посиніло, губи почорніли. Нічого вже не бачив, нічого не чув. М'язи більше не скорочувалися.

Не знаю, скільки я отак пролежав. Розумів єдине — це агонія. Розумів — я вмираю…

Раптом я спам'ятався. В легені проник струмок свіжого повітря. Невже ми випливли на поверхню? Невже вибралися з-під криги?

Ні! Це мої друзі, Нед і Консель, рятуючи мене, жертвували собою. Вони віддали мені ті мізерні рештки повітря, що залишалися в якомусь апараті. Задихаючись самі, вони зберегли його й краплина по краплині вливали в мене життя. Я хотів відштовхнути апарата. Вони схопили мене за руки, і кілька хвилин я жадібно дихав.

Глянув на годинника. Одинадцята година ранку. Значить, уже двадцять восьме березня. «Наутілус» ішов на швидкості сорок миль. Не плив, а летів як стріла.

Де ж капітан? Невже загинув? Невже разом із ним загинули всі?

В цю мить манометр показав: ми за двадцять футів од поверхні. Тільки крижане поле відділяло нас од повітря! Чи не можна його пробити? Можна. В кожному разі, «Наутілус» пробував. Я відчував, як він зводиться стойма, опустивши корму і піднявши тарана. Для цього досить було впустити воду в кормовий резервуар. Потім, спонукуваний потужним гвинтом, він зі всього розгону вдарив у крижану кору. Раз ударив, удруге… Кидався й кидався на перепону, аж доки вона почала тріскатись. Ще один могутній удар — і «Наутілус» проламав кригу, вискочив на неї й роздавив своєю вагою.

Відчинили, певніше, розчахнули люка — і чисте повітря потоками ринуло у всі закутки «Наутілуса».

XVII