Розділ «Частина друга»

Та незабаром усе виясниться. «Наутілус» ішов на великій швидкості. Ми хутко перетнули Південне полярне коло і простували до мису Горн. Тридцять першого березня, о сьомій годині вечора, судно було на траверсі південного краю Америки.

Ми вже забули свої недавні муки. Спогади про крижаний полон поволі згладжувались у пам'яті. Думали ми тільки про майбутнє. Капітан Немо не виходив ні на палубу, ні в салон. Позначки на карті, що їх робив помічник, дозволяли мені стежити за точним курсом «Наутілуса». Увечері того самого дня, на велику мою втіху, виявилось: ми пливемо на північ Атлантичним океаном. Я сказав про це канадцеві й Конселю.

— Добра новина, — обізвався канадець, — але куди саме йде «Наутілус»?

— Цього, Неде, сказати не можу.

— Чи не заманеться капітанові по відвідинах Південного полюса махнути на Північний, а тоді вернутися до Тихого океану отим знаменитим Північно-Західним проходом?

— Од нього можна всього сподіватися, — відповів Консель.

— Ну й хай, — сказав канадець, — до того часу ми встигнемо накивати звідси п'ятами.

— В кожному разі,— додав Консель, — капітан Немо — людина порядна, і нам не доводиться шкодувати, що з ним познайомилися.

— А надто, коли втечемо від нього, — посміхнувся Нед Ленд. Наступного дня, першого квітня, «Наутілус» виплив на поверхню.

Перед полуднем ми помітили на заході берег. То була Вогняна Земля — так назвали її перші мореплавці, побачивши численні смужечки диму, що здіймалися над хижками тубільців. Вогняна Земля — це скупчення островів, розкиданих на просторі тридцяти льє завширшки і вісімдесяти завдовжки, між 53° та 56° південної широти і 67°50′ та 77°15′ західної довготи. Берег видавався низьким, але вдалині височіли гори. Між ними я начебто вирізнив гору Сармієнто, що сягала двох тисяч сімдесяти метрів над рівнем моря. Це пірамідальна брила із кварцових порід з гострим шпилем. По ньому визначають погоду: повитий туманом — буде сльота, чистий — буде ясно. Так сказав Нед Ленд.

— Чудесний барометр! — зауважив я.

— Атож, пане професоре, природний барометр; він мене й разу не ошукав, коли я плавав Магеллановою протокою.

Сьогодні шпиль Сармієнто чітко окреслювався на тлі неба. Це віщувало добру годину. Воно й справдилось.

«Наутілус», поринувши під воду, підійшов до острова, але плив уздовж берега всього кілька миль. Крізь шиби салону я помітив довгі ліани та стебла велетенських фукусів, що мають на собі грушовидні пухирі; в вільних водах Південного полюса вони представлені кількома видами; їхні липкі гладенькі стебла виростають до трьохсот метрів завдовжки; це справжнє, дуже міцне мотуззя; ці ліани використовують замість линв для причалу невеликих суден. Дном стелилася інша трава — вельпа; листя її, вкрите коралуватими наростами, сягає чотирьох футів. Вельпою живляться і в ній плодяться міріади ракоподібних, молюсків, крабів, каракатиць. Тут знаходили добрий харч тюлені й морські видри, поєднуючи, на англійський смак, рибу з зеленню.

«Наутілус» мчав цими розкішними й родючими глибинами на граничній швидкості. Надвечір він наблизився до Мальвінського архіпелагу, а ранком я вже міг добре розгледіти верховини цих гористих островів. Море тут не дуже глибоке. Я гадав, і, може, слушно, що два головні острови з багатьма острівцями довкола становили колись частину Магелланової землі. Мальвінські острови відкрив, очевидно, Джон Девіс; він і назвав їх Південними островами Девіса. Згодом Річард Гаукінс дав їм назву островів Діви Марії. У XVIII сторіччі французькі рибалки із Сен-Мало на честь свого міста назвали їх Мальвінами, і, нарешті, англійці, котрим острови належать і досі,— Фолклендськими островами.

Поблизу берегів наші сіті захопили чудові водорості — фукуси, що їх коріння всіяне черепашками, яких мають за найкращих у світі.

Дикі гуси й качки дюжинами сідали на палубу і незабаром завоювали почесне місце в нашому меню. Поміж риб я завважив костистих з роду бичків, особливо бичків-бульро, двадцять сантиметрів завдовжки, з білавими й жовтими цятками.

Милували око й численні медузи, а надто чудові хрізаори; саме ними прикметні тутешні води. Медузи мали то форму напівсферичної парасольки, дуже гладенької, з буро-червоними смугами, облямованої дванадцятьма правильними фестонами, то форму кошика, звідки доладно звисали широке листя і довгі червоні галузочки. Вони веслували своїми чотирма листуватими губними мацаками, розпускаючи за течією густу чуприну тоненьких бічних мацаків. Мені хотілося зберегти кілька взірців тендітних зоофітів; та це були тільки хмарки, тіні, подоба; поза рідним середовищем вони танули, зникали. Коли за обрієм щезли останні верховини Мальвінських островів, «Наутілус» поринув під воду на двадцять — двадцять п'ять метрів і пішов уздовж берегів Південної Америки. Капітан Немо не показувався.

До третього квітня судно простувало на широті Патагонії, то занурюючись, то пливучи поверхнею океану. Нарешті ми перейшли широкий лиман, що його становило гирло Ла-Плати, і четвертого квітня опинилися на траверсі Уругваю, за п'ятдесят миль од нього в чистому морі. Простуючи неухильно на північ, «Наутілус» тримався звивистих берегів Південної Америки. Отже, відтоді, як доля закинула нас на борт «Наутілуса» в Японському морі, ми пройшли шістнадцять тисяч льє.

До одинадцятої години ранку біля тридцять сьомого меридіана ми перетнули тропік Козерога і чистим морем пройшли повз мис Фріо. На превеликий жаль Неда Ленда, капітанові Немо, видно, не подобалося сусідство заселених берегів Бразилії, і він мчав стрілою. Жодна риба, жоден із найпрудкіших птахів не могли наздогнати «Наутілуса», і все, що було тут цікавого, тільки промайнуло повз нас.