Розділ «Частина друга»

Холодний піт зросив мені чоло. А проте чого дивуватися? Двадцять другого березня на полюсі наше судно пішло під воду. Нині двадцять шосте березня. П'ять діб ми жили повітрям з резервуарів «Наутілуса». Залишки його треба було берегти для льодорубів.

Зараз, коли я пишу ці спомини, все моє єство мимохіть проймається жахом — і досі здається, ніби легеням бракує повітря…

Тим часом капітан Немо, мовчазний і непорушний, щось розмірковував. Видно, йому сяйнула якась думка. Але, здавалось, він її відкинув. Сам до себе похитав заперечливо головою. Нарешті з уст йому вихопилось:

— Окріп!

— Окріп! — вигукнув я.

— Так, пане професоре! Ми ув'язнені в порівняно невеликому просторі. Якщо «Наутілусові» помпи будуть безугавно гнати назовні окріп, вода напевне потеплішає і замерзання загальмується.

— Треба спробувати! — рішуче сказав я.

— Спробуймо, пане професоре!

Термометр показував сім ступнів нижче нуля. Капітан Немо провів мене до камбуза, де працювали потужні дистиляційні апарати. В них залили воду, і все тепло електричних батарей пішло до занурених у воду змійовиків. За кілька хвилин вода закипіла, її зразу перемкнули в помпи, і апарати наповнили знов.

По трьох годинах помпування окропу в навколишні води термометр показував шість ступнів нижче нуля. Отже, вода потеплішала на один ступінь. Ще за дві години термометр показав чотири ступні.

— Удача! — сказав я капітанові, простеживши за показниками термометра.

— І я так думаю, — відповів капітан. — Нас не розчавить. Лишається єдина небезпека — задуха.

За ніч температура води піднялась до одного ступня нижче нуля. Ми випомповували окріп і далі, але намарне — вода більше не теплішала. Але що вона замерзає тільки за температури мінус два ступні, то я нарешті заспокоївся — ця загроза минула.

Наступного дня, двадцять сьомого березня, яма поглибшала до шести метрів. Треба прорубати ще чотири метри криги, себто попрацювати ще дві доби. Отже, зовсім не залишалося запасів повітря, аби поновлювати атмосферу «Наутілуса». А вона щодалі гіршала.

Мене гнітив нестерпний тягар. Це почуття десь біля третьої години пополудні дійшло краю. Я безперестанку позіхав. Легені жадібно шукали живодійного струменю, а повітря важчало й важчало. Я впав у заціпеніння. Лежав знеможений, майже непритомний. Мій любий Консель, зазнаючи тих самих мук, не одходив від мене. Брав за руку, підбадьорював; я чув, як він шепотів:

— О, якби я міг не дихати, щоб залишити більше повітря панові професору!

Коли я слухав той шепіт, на очі наверталися сльози.

Що важче ставало дихати в судні, то з більшою втіхою, мерщій вдягали ми скафандри і йшли працювати, коли наставала наша черга. Лунко гупали кайла по кризі. Стомлювалися плечі, обдиралися руки, та що та втома, що ті садна! Цілюще повітря вливалося в легені! Ми дихали! Дихали!

Однак ніхто не працював більше визначеного часу. Виходив термін, і кожен передавав товаришеві свого резервуара, що з нього лилося в груди саме життя. Капітан подавав тому приклад і перший дотримував суворої дисципліни. Наставав час, і він, вернувшися в отруєну атмосферу судна, передавав апарата іншому, незмінно спокійний; жодного попуску, жодної скарги!

Цього дня працювали як ніколи напружено. Залишалося вибрати шар два метри завгрубшки. Всього два метри відгороджували нас од моря, не скутого кригою. Але резервуари майже вичерпалися. Мізерні залишки повітря берегли льодорубам. Жодного атома «Наутілусові»!