Розділ «Частина друга»

— Коли повернемося на землю, — правив далі Консель, — розбещені такими чудесами природи, що ми будемо думати про ті вбогі континенти і про нікчемні витвори людських рук? Ні! Світ, заселений людьми, вже нас не гідний!

Така річ в устах незворушного фламандця свідчила про надзвичайне захоплення.

Але Нед Ленд не проминув нагоди хлюпнути на нас холодною водою.

— «Заселений людьми світ»! — передражнив він, хитаючи головою. — Заспокойтеся, друже Конселю, в нього ми не вернемося.

Була п'ята година ранку. Раптом «Наутілус» знову об щось ударився. Я збагнув: він наштовхнувся тараном на крижану брилу. Може, до цього призвело якесь невдале маневрування — адже плисти вузьким тунелем, захаращеним кригою, — вельми нелегко. Я подумав, що капітан Немо, змінивши напрям, обійде перепону або попливе звивинами тунелю. Проте, всупереч моїм сподіванкам, «Наутілус» узяв задній хід.

— Невже ми задкуємо? — запитався Консель.

— Еге ж, — відповів я. — Певне, з цього боку в тунелі немає виходу.

— Ну, й що тепер?

— А нічого. Вернемося назад і вийдемо південним отвором тунелю. Та й по всьому.

Отак говорячи, я намагався показувати себе впевненішим, аніж був насправді. А тим часом «Наутілус» дедалі швидше мчав назад.

— Марнуємо час, — сказав Нед.

— Година туди чи сюди — байдуже! Аби ж то вийти!

— Воно-то так, — відповів Нед. — Аби ж то вийти!

Хвилин кілька походжав я з салону до бібліотеки і з бібліотеки до салону. Потім сів на канапу, взяв книжку й почав механічно пробігати очима сторінки. Минуло чверть години. Підійшов Консель і запитався:

— Пан професор читає щось цікаве?

— Дуже цікаве.

— Ще б пак! Це ж книга пана професора.

— Хіба?

То й справді була моя книга «Таємниці морських глибин». Оце так! Я згорнув книгу і знову взявся ходити. Нед і Консель звелися, аби піти до себе.

— Зостаньтеся, — сказав я. — Побудемо разом, доки виберемося із цього тунелю.