Розділ «Частина друга»

Тепер я зрозумів. У бухті двадцять другого жовтня 1702 року відбувся запеклий бій. Тут потоплено галіони зі скарбом, що його везли іспанському королеві. Звідсіль капітан Немо і брав золото, скільки йому було треба. Йому, тільки йому дарувала Америка свій коштовний метал. Він — прямий і єдиний спадкоємець скарбів, награбованих в інків, що їх переміг Фернандо Кортес!71

— Чи думали ви, пане професоре, — усміхаючись запитався капітан, — що море ховає у собі такі багатства?

— Я знаю тільки, що в морській воді розчинено два мільйони тонн срібла.

— Звісна річ! Але виділення цього срібла з води потребує коштів значно більших за прибуток. А я просто підбираю те, що загубили люди, і то не тільки в бухті Віго, а й у безлічі інших місць, де сталися морські катастрофи; я всі їх позначив на карті морського дна. Ви розумієте тепер, що я володію мільярдами?

— Розумію, капітане. Але дозвольте зауважити: спустошуючи бухту Віго, ви обігнали одну акціонерну компанію.

— Яку саме?

— Компанію, котра дістала від іспанського уряду право на пошуки затоплених галіонів. Акціонери сподіваються на величезний зиск — адже затоплені скарби оцінено в п'ятсот мільйонів.

— П'ятсот мільйонів! — вигукнув капітан Лемо. — Вони тут були, та вже нема.

— В такому разі було б актом милосердя повідомити про те акціонерів. Зрештою, невідомо, як би вони сприйняли цю звістку. Здебільша гравці шкодують не за тим, що програли, а за тим, що розбито надію на виграш. А мені найбільше жаль тих знедолених, котрим мільйони, за мудрого розподілу, могли б полегшити життя. Тепер ці багатства для них пропали.

Ледве я вимовив ці слова, як відчув: вони дошкулили капітанові Немо.

— Пропали! — запально вигукнув він. — Отже, ви, пане професоре, вважаєте, що я ці скарби привласнив? Хіба ж я збираю золото для себе? Хто вам сказав, що воно не піде на добре діло? Чи я не знаю, що й досі на землі є стражденні, поневолені народи, нещасні, які потребують допомоги, жертви, які волають про помсту? Та невже ж ви не знаєте, що…

Капітан Немо урвав себе на півслові, може, навіть шкодуючи, що сказав зайве. Та я зрозумів усе. Які причини не спонукали б його шукати незалежності в морських безоднях, — він насамперед залишався людиною. Людські страждання ятрили йому серце, і він щедро допомагав уярмленим народам та першому-ліпшому бідареві!

Тепер я знав, кому призначено мільйони, що їх одіслав капітан Немо, коли «Наутілус» увійшов у води поблизу повсталого Криту!

IX

ЩЕЗЛИЙ МАТЕРИК

Назавтра вранці, дев'ятнадцятого лютого, до мене в каюту ввійшов Нед Ленд. Я чекав цих відвідин. Канадець був украй розчарований.

— Ну що, пане професоре? — сказав він.

— Що ж, Неде! — відповів я. — Доля нас зрадила вчора.

— І треба ж було цьому навіженому капітанові спинити судно саме тоді, коли ми намірились тікати!

— Нічого не вдієш, він конче мав завітати до свого банкіра.