Розділ «Частина друга»

По підводних скелях вулканічного походження стелився барвистий килим живої флори: губки, голотурії; прозорі як скло, облямовані червонястими полапками цидипи, що ледь-ледь світяться; берое, відомі під назвою морських огірків, — вони міняться всіма кольорами сонячного спектра; рухливі морські лілеї-коматули метр завширшки, що забарвлюють своїм пурпуром води; пречудові деревовидні лілеї-евріалії; довгостеблі павонії; сила-силенна розмаїтих морських їжаків та зелених актиній на сірих ніжках, з брунатними дисками, захованими під чуприною оливкових мацаків.

Конселя найдужче захоплювали молюски та членистоногі, і хай перелік їх сухуватий, я не хочу бути несправедливим до цього добряги, знехтувавши наслідки його спостережень.

Консель згадує багато двостулкових молюсків-спондилів: це «ослячі копита», що громадяться одне на одне; трикутні донації; тризубчасті «скельця» з жовтими плавцями й прозорими скойками; жовтогарячі голі молюски-планробранхії; яйцевидки, крапчасті або всіяні зеленими цяточками; аплізії, відомі також під назвою морських зайців; скоблючки; м'ясисті ацери; середземноморські парасольки; морські вушка, що в їхніх черепашках відкладається коштовний перламутр; анемії — кажуть, ніби в Лангедоці їх цінують вище за устриць; кловіси, яких так полюбляють марсельні; кілька двостулок, що вдозвіль водяться при берегах Північної Америки і в великій кількості споживаються в Нью-Йорку; морські гребінці з різнобарвними скойками; літодонуси, що мають смак перцю; рубцюваті венерикардії, черепашки яких мають опуклі верхівки й ребра; цинтії з пурпуровими горбочками; карніарії, що їхні скойки, загнуті по краях, скидаються на гондоли; увінчані фероли; атланти із равликоподібними черепашками; фетиди в торочкуватих мантіях з білими цятками; голозябрі еоліди, подібні до слимачків; каволіни, що плазують спиною; ауриколи, руді скалярії, літорини, жантури, цинерарії, петриколи, ламелери, кабошони, пандори тощо.

Що ж до членистих — Консель цілком слушно поділив їх на шість класів, з яких три класи охоплюють морських тварин; ракоподібних, вусоногих і кільчастих черв'яків.

Клас ракоподібних ділиться на дев'ять рядів. До першого належать десятиногі, голова й груди яких зливаються, несуть чотири, п'ять або шість пар ніг і вкриті спільним панцером. Консель розмежовує десятиногих на три підряди: куцохвостих, довгохвостих та середньохвостих. Хай ці назви звучать грубувато, але вони влучні. З підряду куцохвостих Консель згадує крабів, у яких лоб озброєний двома розбіжними шпичками, крабів-інахусів, котрі хтозна-чому правили за символ мудрості в давніх греків, два види крабів-ламбрів, мабуть, помилково зарахованих до тварин цієї глибини, бо живуть вони звичайно на великих глибинах; крабів-ксанто, пілумнів, каляпів, зубчастих користів, ебалій тощо.

Із підряду довгохвостих, що має п'ять родин, Консель відзначив лангустів звичайних — м'ясо їхніх самиць цінується дуже високо, раків-ведмедів або морських коників, гебій та всі види їстівних ракоподібних.

На тому й скінчилася Конселева праця. «Наутілус», проминувши гірське пасмо Лівійської протоки, занурився на глибину і знов поплив на великій швидкості. Молюски, зоофіти та членистоногі зникли. Тільки великі риби, мов тіні, пропливали повз вікна салону.

Вночі проти сімнадцятого лютого ми ввійшли до другого Середземноморського басейну; глибина його сягає трьох тисяч метрів. «Наутілус» занурився в найглибші шари моря.

І там, на морському дні, замість чудес природи, перед моїми очима постали страшні картини. Ми проходили ті простори Середземного моря, де сталося так багато катастроф. Скільки кораблів потонуло тут, між берегами Алжиру і Провансу! Середземне море проти Тихого океану — всього-на-всього озеро, але озеро примхливе й підступне; сьогодні воно прихильне й ласкаве до хирлявих суденець, що линуть у блакиті води й неба, а завтра — гнівне й хиже, розбурхане ураганом, своїми короткими разуразними вдарами валів трощить найпотужніші кораблі.

Скільки за цієї стрімкої прогулянки бачив я корабельних кістяків, що спочивали на морському дні; тут валялися кітви, гармати, ядра, шмаття залізної обшивки, лопаті гвинтів, уламки машин, розбиті циліндри, казани без дна, — одні вже оброслі коралами, інші — тільки вкриті іржею.

Здебільша це були кораблі, що зазнали катастрофи, наскочивши на підводні скелі або ж зіткнувшись один із одним. Деякі з них пішли на дно прямовисно із непошкодженими щоглами й такелажем. Судна начебто стояли закотвичені на відкритому рейді, ждучи команди відпливати. А коли «Наутілус» освітлював їх своїм прожектором, здавалось, — от-от на флагштоках підіймуться прапори і кораблі віддадуть салют. Та ба! Тільки безгоміння й смерть панували над цим кладовищем кораблів!

Я помітив, що з наближенням до Гібралтарської протоки дедалі частіше зустрічалися на дні затонулі судна. Що ближче сходяться береги Африки і Європи, то частіші в цьому вузькому проході катастрофи. Чого тільки я не бачив — залізні каркаси, химерні руїни кораблів, які стояли або лежали на морському дні, немов якісь велетенські тварини. Один був з розпанаханим черевом, погнутим димарем; од коліс залишилися самі колодиці; стерно, відірване од ахтерштевня, повисло на залізному ланцюгу; задній планшир геть роз'їли морські солі. Яке страшне видовисько! Не одне життя збавила ця катастрофа. Не одну жертву поглинули хвилі! Чи врятувався хоч один матрос із цього судна, щоб розповісти про трагедію, чи море й досі ховає страшну таємницю? Не знаю чому, але мені спало на думку, чи це, бува, не «Атлас», безслідно зниклий років зо двадцять тому? О, яку сумну, яку жахливу повість можна було б розказати про таємниці, заховані в глибинах Середземного моря, цього великого цвинтаря, де стільки людей знайшли свою смерть!

Одначе «Наутілус», байдужий і стрімкий, стрілою мчав серед руїн. Вісімнадцятого лютого, годині о третій ранку, він підійшов до Гібралтарської протоки.

Тут є дві течії: верхня, здавня відома, котра несе океанові води в басейн Середземного моря, і нижня, супротивна — її існування тільки сьогодні доведено. Справді-бо, рівень води в Середземному морі, що його невпинно поповнюють води Атлантичного океану та річок, котрі впадають у це море, мав би з року в рік підійматися, бо самого випаровування замало, щоб тримати його в рівновазі. Отже, цілком природно допустити існування підводної течії, котра Гібралтарською протокою несе із Середземного моря лишок води у басейн Атлантичного океану.

Так воно й було насправді. З цієї супротивної течії скористався «Наутілус»: підхоплений попутними водами, він швидко промчав вузьку протоку. На мить перед моїми очима майнули руїни Геркулесового храму, який, за давніми переказами, осів на дно разом із островом, на якому стояв; а за кілька хвилин ми вже линули водами Атлантичного океану.

VIII

БУХТА ВІГО

Атлантичний океан! Безмежна водна рівнина, що розпросторилась на двадцять п'ять мільйонів квадратних миль, — дев'ять тисяч миль уздовж і пересічно дві тисячі сімсот миль у ширину. Славетне море, що його майже не звідали древні, за винятком хіба що карфагенців, цих голландців стародавнього світу, котрі за своїх торгових мандрів об'їздили західні береги Європи і Африки! Океан, узбережжя якого обіймають величезний периметр! Водозбір, до якого впадають найбільші ріки світу: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Амазонка, Ла-Плата, Оріноко, Нігер, Сенегал, Ельба, Луара, Рейн, — ріки, що несуть свої води з найцивілізованіших і найдикіших країн! Величезний простір, що його невпинно крають кораблі всіх країн під прапорами всіх націй світу; водний обшир, що сягає двох грізних точок, котрі лякають мореплавців, — мису Горн і мису Бур.

«Наутілус», пройшовши за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє, себто шлях, що може оповити земну кулю, нині розтинав своїм водорізом води Атлантичного океану. Куди ж ми пливемо і що нам готує завтра?

Проминувши Гібралтарську протоку, «Наутілус» прямував у чисте море. Судно пливло на поверхні, і ми знов могли гуляти палубою.