Розділ «Частина друга»

Я не бачив капітана Немо від часу відвідин острова Санторін. Чи зведе нас випадок перед самою втечею? Я і прагнув, і водночас боявся цієї зустрічі. Наслухав, чи лунатимуть його кроки в каюті, що межувала з моєю. Ні, все тихо. Видно, там нікого нема.

І тут мені спало на думку — а чи є взагалі на борту цей загадковий чоловік? З тієї ночі, коли од борту «Наутілуса» відчалив човен з таємним дорученням, моя думка про капітана Немо трохи змінилася. Я впевнився: він попри те, що казав, підтримує якісь стосунки з землею. Невже він ніколи не відлучається з «Наутілуса»? Хіба ж не бувало, що я цілими тижнями не бачив його на борту? Що він робив у той час? Коли мені здавалося, ніби цей відлюдник страждає від нападу мізантропії68,— чи не виконував він якоїсь таємної місії, що й донині для мене загадкова?

Ці думки, як тисяча інших, юрмилася мені в голові. Незвична ситуація відкривала найширший простір усіляким здогадам. Мене проймала гостра тривога. Я нетерпеливився — години здавалися вічністю.

Обід, як і звикле, подали в каюту. Та мені було не до їжі. Я встав із-за столу о сьомій годині. Сто двадцять хвилин — я лічив кожну хвилину — віддаляли мене од моменту, коли муситиму піти слідом за Недом Лендом. Я хвилювався дедалі дужче. Серце калатало. Я не знаходив собі місця. Ходив по каюті, щоб заспокоїтись. Найменше лякала мене перспектива можливої загибелі; проте душа холонула на саму лише думку, що план буде розкрито перше, ніж ми покинемо судно, і що доведеться стати перед капітаном Немо, розлюченим або, ще гірше, засмученим із моєї невдячності.

Мені захотілося востаннє зазирнути до салону. Коридором пройшов я до цього музею, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на коштовності, на скарби, як дивиться людина на рідні місця, що їх покидає навіки. Я прийшов назавше розпрощатися з цими чудесами природи, з творами мистецтва, що серед них проминув якийсь шмат мого життя. Манулося ще раз поглянути на води Атлантики, та віконниці були засунені — залізна заслона відгороджувала мене від океану, якого так і не встиг я пізнати.

Я підійшов до потаємних дверей, що вели в капітанову каюту. На великий подив, двері були прочинені. Я мимохіть відійшов. Якби капітан Немо був у себе, він би мене помітив. Але в каюті — жодного шереху. Я підступив ближче. Каюта була порожня. Штовхнувши двері, я ввійшов туди. Та сама сувора обстава відлюдника. Мені впало до ока кілька офортів, що висіли по стінах, — досі я їх не помічав. Це були портрети — портрети визначних історичних осіб, котрі присвятили своє життя великій ідеї гуманізму: Костюшко, герой, що загинув за Польщу; Боцаріс — Леонід69 сучасної Греції; О'Коннель — захисник Ірландії; Вашингтон — фундатор Північно-Американського союзу; Манін — італійський патріот; Лінкольн, що поліг од кулі рабовласника; і, нарешті, мученик, який боровся за звільнення негрів од рабства і загинув на шибениці,— Джон Браун.

Що єднало душу капітана Немо з душами цих героїв? Чи не допоможе цей зв'язок відкрити таємницю його життя? Чи не захисник він уярмлених народів, визвольник поневолених рас? Чи не брав він участі в політичних і соціальних струсах останніх часів? Чи не був героєм страшної війни між Північними та Південними штатами Америки, війни скорботної й довіку незабутньої?

Зненацька годинник вибив восьму. З першим ударом усі мої мрії обірвались. Я здригнув, так наче якесь невидиме око проникло в мої думки, і метнувся з капітанової каюти.

В салоні глянув на компас. Ми й далі простували на північ. Лаг показував помірну швидкість, манометр — глибину біля шістдесяти метрів. Все сприяло здійсненню Недових планів.

Я вернув до своєї каюти. Тепло вдягнувся — в морські чоботи, боброву шапку, бісусову куртку, підбиту тюленячою шкурою. Я був готовий. Я чекав. Тільки тремтіння судна, що передавалося від обертів гвинта, порушувало глибоку тишу, яка панувала на борту. Я напружено прислухався. Ану ж раптом пролунає крик — це означатиме, що канадця застукано на гарячому. Мене пойняла смертельна тривога. Марно я силкувався заспокоїтись.

Була без чогось дев'ята година, коли я припав вухом до капітанових дверей. Жодного шерхоту! Я вийшов із каюти і знов попрямував до темного порожнього салону.

Прочинив двері до бібліотеки. Така сама сутінь і порожнеча. Я сів при дверях, що вели до головного трапа, і став ждати Недового гасла.

Раптом дрижання від обертів гвинта поменшало, а там і зовсім ущухло. Що воно за знак? Чому «Наутілус» уповільнив хід і зупинився? Чи то на руку канадцеві, чи на шкоду його замірам? Або ж я знаю?

Тишу порушувало хіба що калатання мого серця.

Зненацька почувся легкий поштовх. То «Наутілус» опустився на океанське дно. Я стурбувався ще дужче. Канадець не подавав гасла. Мене поривало кинутися до Неда Ленда і вблагати його відкласти втечу. Я відчував — наша подорож минає не за звичних умов.

Аж тут двері салону відчинилися і з'явився капітан Немо.

— О пане професоре! — сказав капітан привітно. — А я вас шукаю. Ви знаєте історію Іспанії?

Я був такий схвильований і розгублений, що навіть, добре знавши історію рідної Франції, не спромігся б зараз на слово.

— Ну ж бо? — наполягав капітан. — Ви чули моє запитання? Чи знаєте ви історію Іспанії?

— Кепсько, — промимрив я.