Розділ «Частина друга»

Я з Недом Лендом і Конселем вийшов на палубу. За двадцять миль од нас бовванів мис Сан-Вісенті, що складає південно-західний край Піренейського півострова. Потягнув південний боревій, море потемніло, збурунилося. Почалася бокова хитавиця. Втриматися на палубі було майже неможливо, — нею раз у раз перекочувалися важкі вали. Ковтнувши свіжого повітря, ми спустилися всередину судна.

Я подався до своєї каюти, Консель до своєї, а канадець із заклопотаним виглядом попростував слідом за мною. Навальна швидкість «Наутілуса» в Середземному морі зруйнувала його задуми, і він не годен був приховати своєї гризоти.

Ледве зачинилися за нами двері, як він сів і мовчки глянув на мене.

— Друже Неде, я вас розумію, — сказав я. — Та вам нема за що себе корити. «Наутілус» мчав так прудко, що безглуздо було б навіть думати про втечу.

Нед Ленд промовчав. Його затиснені уста, нахмурені брови свідчили, що йому вроїлася в голову настирлива думка.

— Слухайте, Неде, — повів я далі,— не треба впадати у відчай. Ми підемо вздовж португальських берегів. Недалечко Франція, Англія, де можна легко знайти прихисток. Інша річ, якби «Наутілус», вийшовши з Гібралтарської протоки, націлився на південь, якби ми простували в обійми океану, де немає суходолів, — отоді б я поділяв вашу тривогу. Але ж ми знаємо: капітан Немо не цурається й цивілізованих морів, а це означає,— і я того певен, — що за кілька днів можна буде діяти рішучіше.

Нед Ленд ще пильніше вп'явся в мене очима і нарешті розімкнув губи.

— Цього ж вечора! — мовив він.

З несподіванки я схопився на ноги. Признатися, не чекав такої пропозиції. Хотів відповісти канадцеві, але забракло слів.

— Ми домовилися чекати нагоди, — правив своєї Нед Ленд. — Нагода трапляється. Сьогодні ввечері ми будемо за кілька миль од іспанського берега. Ніч темна. Вітер з моря. Ви дали слово, пане Аронаксе, і я на вас покладаюся.

Я мовчав. Канадець звівся й підійшов до мене.

— Сьогодні ввечері, о дев'ятій годині,— промовив він, — Конселя я попередив. Капітан Немо вже зачиниться в своїй каюті й, певно, ляже спати. Ні механіки, ні матроси — ніхто з команди нас не помітить. Я з Конселем доберуся до головного трапа. Ви, пане Аронаксе, побудьте в бібліотеці — чекайте на моє гасло. Весла, вітрила і щогла в човні. Я вже поклав туди й харчі. Навіть англійського ключа добув, щоб одгвинтити гайки. Все готове. Отже, до вечора!

— Море неспокійне, — сказав я.

— Нічого не вдієш, — відповів канадець, — доведеться ризикувати. Воля варта того. Зрештою, човен надійний і за ходового вітру махнути кілька миль — невелике діло. Хтозна, може, під ранок ми будемо миль за сто від берега. Як усе піде гаразд між десятою й одинадцятою вечора пристанемо до якогось берега; як ні — загинемо. Отже, до вечора.

На цьому слові канадець вийшов, до краю мене приголомшивши. Я втішав був себе надією, що нагода випаде не так скоро і я матиму час усе обміркувати, зважити. Та мій упертий супутник заскочив мене зненацька. Що я міг йому сказати? Нед Ленд сто разів мав рацію. Випала нагода, і він користався з неї. Як же я зламаю своє слово і ради власних інтересів важитиму долею товаришів? Хіба не міг капітан Немо завтра вийти в чисте море, далеко від берегів?

Тут почувся досить потужний свист, — отже, вода заповнює резервуари й «Наутілус» занурюється в безодню Атлантичного океану.

Я не виходив із каюти. Уникав капітана, щоб не показати перед ним свого занепокоєння. Так перебув я цю сумну днину, вагаючись між бажанням вирватися на волю і жалем, що настає пора розлучатися з чудесним «Наутілусом», так і не дослідивши всіх морських глибин. Покинути цей океан, «мою Атлантику», як я любив його називати, не проникнувши в його таємниці, що їх одкрили мені Індійський і Тихий океани! Роман випадав із моїх рук, ледве я встиг прочитати перший том; мої мрії обривалися, дійшовши найзахватнішого місця. Як довго тягся час! То мені здавалося, ніби розвіялася небезпека і я з своїми супутниками ступаю твердою землею; то; всупереч глуздові, мене опановувало бажання, щоб якась несподівана оказія перешкодила Недовим задумам.

Двічі я зазирав до салону. Мені кортіло глянути на компас. Я хотів дізнатися, чи справді «Наутілус» іде поблизу берегів, чи віддаляється од них. Та ба! Судно неухильно простувало на північ уздовж португальських берегів.

Отож треба було скоритися долі й ладнатись до втечі. Поклажа моя була не важка. Нотатки та й тільки.

А капітан Немо? Як він поставиться до цієї втечі? Якого клопоту, якої шкоди завдасть вона капітанові? Що він зробить із нами, коли нам не пощастить? Певна річ, я не мав жодного приводу поскаржитись на нього. Навпаки. Щодо нас він був напрочуд гостинний. І все-таки він не може вважати мого вчинку за вияв невдячності. Ми не зв'язані з ним присягою. Він добре-бо знав: нас тримала на борту сила обставин, а не обіцянки. А його заяви, що ми назавше прикуті до «Наутілуса», виправдують нашу спробу порвати пута.