Розділ «Частина друга»

О, чому мені бракувало часу! Я б спустився крутим схилом гори, пройшов би увесь цей величезний материк, що, безперечно, з'єднував колись Африку з Америкою; я відвідав би допотопні міста. Може, натрапив би на войовничий Махімос, набожний Еусебес, де мешкали велети, котрі жили по сто років і могутньою рукою вкладали ці брили, що й донині опираються нищівній силі води. А раптом першого-ліпшого дня вулканічні сили знову підіймуть на поверхню води ці поглинуті руйновища! Адже саме тут виявлено прикмети багатьох підводних вулканів, а численні судна, плаваючи цими неспокійними водами, відчували досить сильні поштовхи. Чули на суднах і притлумлене гуготіння — знак того, що під водою лютують розбурхані стихії; вдалося навіть зібрати вулканічний попіл, який виплив на океанську поверхню. Аж до самого екватора вся ця частина земної кулі зазнає впливу плутонічних сил. І хтозна, може, якоїсь далекої епохи в процесі вулканічних вивержень і поступових нашарувань лави знову з'являться на поверхні Атлантичного океану вершини вогнедишних гір!

Поки я споглядав цей величний краєвид, намагаючись геть усе закарбувати в пам'яті, капітан Немо, зіпершися на моховиту стіну, завмер у німотному захопленні. Може, він думав про ці зниклі покоління і намагався проникнути в таємниці людської долі? А може, незвичайний цей чоловік, порвавши з сучасністю, прийшов сюди, щоб історичним минулим ще більше загартувати свою волю, пожити античним життям героїв? Чого б я не віддав, аби тільки взнати його мислі, збагнути їх і поділитися з ним!

Ми пробули тут близько години, озираючи широку рівнину в сяйві вогненної лави, що спалахувала яскравим світлом. Усередині гори так клекотіло, що вона аж двигтіла. Вулкан гуготів велично, могутньо.

Цю мить крізь товщу води проглянув місяць і кинув пасмо блідого проміння на затоплений материк. Кволе мерехтіння, а яке ж невимовне враження! Капітан спам'ятався, востаннє глянув на безмежну рівнину і кивнув мені — час повертатися.

Ми хутко спустилися з гори. Проминувши скам'янілий ліс, я помітив прожектор «Наутілуса», що сяяв, мов зоря. Капітан ішов на те світло, і ми ступили на борт саме тоді, коли океан заряхтів під першими променями сонця.

X

ПІДВОДНІ ВУГІЛЬНІ КОПАЛЬНІ

Назавтра, двадцятого лютого, я збудився дуже пізно. По виснажливій нічній мандрівці спалося до одинадцятої години. Нашвидкуруч одягнувшись, я поспішив узнати курс «Наутілуса». Прилади показували, що судно й далі неухильно простує на південь із швидкістю двадцять миль на годину, за сто метрів під рівнем моря.

Увійшов Консель. Я розповів йому про нашу нічну екскурсію; а що віконниці були відчинені, то й він устиг кинути оком на затоплений континент.

Судно плило за десять метрів од дна. Воно линуло над Атлантидою, ніби повітряна куля, що її жене вітер над земними лугами. Перед самими нашими очима пролітали химерні дерева, що перейшли з рослинного світу в мінеральний; їх непорушні обриси начебто коливалися в потривоженій воді. Купи каміння, сховані під заслоною асцидій та анемонів, наїжачені сторчовими стеблами водоростей, потворні напливи захололої лави — все це свідчило про шал плутонічних сил.

У фокусі нашого прожектора з'являлися чудернацькі краєвиди, а я тим часом розповідав Конселеві про атлантів, про війни цього героїчного народу. Я говорив про Атлантиду як людина, що не сумнівалася в її існуванні. Та Консель слухав мене неуважно; незабаром я збагнув, чому він байдужий до цих надзвичайних подій.

Консель не відривав очей од вікна — там пропливали розмаїті риби, — і він поринув, своїм звичаєм, у нетрі класифікації. Отож мені не залишалось нічого іншого, як пристати до його іхтіологічних занять.

Зрештою риби Атлантичного океану мало чим різняться від тих, що зустрічалися нам в інших водах. Тут були велетенські скати, п'ять метрів завдовжки, з на диво дужими м'язами, що дозволяли їм підійматися над поверхнею води; різні види акул, між ними звичайна акула, п'ятнадцять метрів завдовжки, з гострими тригранними зубами, майже непомітна в воді завдяки зеленавому забарвленню; брунатні морські карасі; акули-людожери з шорсткою горбкуватою шкірою й циліндричним тулубом; осетри, подібні до своїх середземноморських родичів; зворличі-сурмачі, півтора метра завдовжки, ясно-бурі, з сіренькими плавцями, беззубі й без'язикі, вони звивалися в воді, як тоненькі гнучкі гадюки.

З костистих риб Консель помітив триметрового чорнуватого мечоноса з гострою шпагою на верхній щелепі; пістряву рибу, знану за Арістотеля під назвою морського дракона; колючки в неї на спині тверді й гострі, а що вони вкриті отруйною слиззю, то їх уколи болючі й небезпечні; корифену із брунатною спиною в голубих смугах, облямованих золотом; чудових дорад; місяць-рибу, схожу на срібний диск, з прекрасним блакитним полиском; в сонячному сяйві ці риби ряхтіли срібними цятками; нарешті, рибу-шаблю, вісім метрів завдовжки, із жовтавими грудними й спинними плавцями, з шестифутовим хвостом на взірець півмісяця; це завзята тварина, скорше травоїдна, ніж рибоїдна.

Одначе я, спостерігаючи риб, водночас оглядав і безмежні обшири Атлантиди. Інколи примхлива нерівність морського дна змушувала наше судно уповільнювати швидкість і плисти зі спритністю кита вузькими проходами поміж горбів. А що цей лабіринт часто ставав непрохідний, то «Наутілус», ніби аеростат, зносився догори і, проминувши перешкоди, знову линув за кілька метрів над морським дном. Захопливе, чудесне плавання, подібне до лету на повітряній кулі, з тією різницею, що «Наутілус» підкорявся руці керманича.

Близько четвертої години пополудні дно, вкрите грубим шаром намулу мішма зі скам'янілим гіллям дерев, змінилося на кам'янисте. Я подумав, що безмежну рівнину заступить гориста місцина; воно й не дивно: коли «Наутілус» круто повертав убік, я помітив, що обрій з півдня перегороджений високим гірським пасмом, яке, здавалося, закривало нам дальший шлях. Верховини його, очевидно, здіймалися над поверхнею океану. Можливо, ці підводні мури були основою материка чи острова, — скажім, одного з островів Зеленого Мису або Канарських. Координатів не позначено на карті,— може, й навмисне, — і я аж ніяк не міг зорієнтуватися. В кожному разі, мені здалося, що цей підводний мур — окраєць Атлантиди, якої нам випало побачити лише невеличку частину.

Настала ніч. Консель повернувся до себе в каюту, і я залишився в салоні сам-один.

«Наутілус» поплив повільніше і, маневруючи над безладними масивами вулканічного громаддя, що вкривало морське дно, то опускався, то знову грайливо ринув догори. Тоді мені було видно крізь прозорі води п'ять-шість зодіакальних зірок, що мерехтіли в Оріоновому хвості.

Я довго б іще сидів перед кришталевою шибою та милувався на красу моря і неба, аж раптом віконниці зачинилися. «Наутілус» підходив до високої прямовисної скелі. Я не уявляв собі, як він подолає оту гранітну заслону. Тепер я вже не міг нічого побачити крізь вікно і пішов до своєї каюти. «Наутілус» стояв на місці. Я заснув з наміром за кілька годин устати.

Та коли другого дня вийшов я в салон, була вже восьма година. Я глянув на манометра. Виявляється, «Наутілус» плив на поверхні. На палубі лунали кроки. Але хвилі зовсім не хитали судна.