Розділ «Частина друга»

Консель помітив білу черепаху з панцером шість футів завширшки, впродовж якого стирчали три гребені. Я жалкував, що не побачив цього плазуна, бо, коли вірити Конселеві, то, безперечно, був рідкісний вид черепахи.

Щодо зоофітів, то я кілька хвилин милувався на чудову жовтогарячу галеолярію, яка прилипла до шиби. Це було довге волокно, розгалужене на безліч гілочок, обрамлених найніжнішим, найтоншим мереживом — такого зроду не виплели б суперниці Арахни67. На жаль, ніяк було виловити прегарного екземпляра. Певно, мені так би й не випала нагода побачити інших середземноморських зоофітів, якби «Наутілус» увечері шістнадцятого лютого не поплив повільніше.

Ми саме йшли між Сицилією й Тунісом. Тут, між мисом Бон та Мессінською протокою, де дно круто підіймається, утворилося справжнє гірське пасмо; шар води ледве сягає над ним сімнадцяти метрів, тоді як пообіч дно опускається до ста сімдесяти метрів. Тим-то «Наутілус» мусив обережно маневрувати, аби не наштовхнутися на підводний бар'єр.

Я показав Конселеві на карті те місце, де проходить пасмо підводних рифів.

— Та це ж, із дозволу пана професора, — сказав Консель, — справжнісінький перешийок, що єднає Європу з Африкою.

— Авжеж, мій друже, він геть перегороджує Лівійську протоку; виміри Сміта показали, що колись ці материки з'єднувались саме між мисом Бон та мисом Фаріна.

— Охоче вірю! — сказав Консель.

— Додам іще, — провадив я, — що такий самий бар'єр є між Гібралтаром та Сеутою. За геологічної епохи він повністю замикав Середземне море.

— Гм! — замислився Консель. — А що, як колись під час вибуху вулкана він знову підійметься з води?

— Навряд чи таке станеться, Конселю.

— Хай пан професор дозволить мені закінчити думку. Отож якби все ж таки це сталося, панові Лессепсу прийшлось би скрутненько. Не так-бо легко розкопати Суецький перешийок.

— Певна річ. Але, Конселю, кажу ще раз, цього не може бути. Сила підземного вогню меншає й меншає. Вулкани, такі численні за дитинства нашої планети, поволі вигасають. Температура глибинних шарів земної кори з кожним століттям падає. І це — на шкоду землі, бо ж тепло — джерело її життя.

— Ну, а сонце ж…

— Сонця замало, Конселю. Хіба воно спроможне повернути тепло задубілому трупові?

— Звісно, ні.

— Отже, друже мій, колись і земля перетвориться на холодний труп. Вона стане безлюдною, як і місяць, що давно втратив своє життєдайне тепло.

— А за скільки ж віків те станеться? — запитався Консель.

— За кількасот тисячоліть, друже мій.

— Ого-го! — відповів Консель. — Вистачить часу, щоб закінчити нашу підводну мандрівку. Аби тільки Нед Ленд не зіпсував справи.

І Консель, заспокоївшись, знову взявся вивчати морські глибини, користуючись із того, що «Наутілус» плив на помірній швидкості.