Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Ніхто не сподівався на таку відповідь, бо дотепер Мак-Наббс повсякчас переч. ив Айртонові. Боцман, також здивований, кинув швидкий погляд на майора. Паганель, Гелена, матроси, котрі й перш схилялись до Айртонового проекту, по Мак-Наббсових словах перестали вагатися.

Гленарван оголосив — Айртонів план, у принципі, схвалено.

— А тепер, Джоне, — звернувся він до молодого капітана, — ви теж, напевно, погоджуєтесь, що найобачніше буде стати табором на березі річки й очікувати тут засобів переправи.

— Так, — відповів Джон Манглс, — коли наш посланець спроможеться переплисти Снові, чого ми зробити нe можемо!

Всі глянули на боцмана, котрий посміхнувся, як людина, певна себе.

— Нашому посланцеві не доведеться переправлятися через річку, — сказав він.

— Тобто як? — здивувався Джон Манглс.

— Дуже просто: він повернеться на Люкновську дорогу, і вона приведе його прямісінько до Мельбурна.

— Двісті п’ятдесят миль — пішака! — скрикнув молодий капітан.

— Верхи, — відказав Айртон. — Адже ми маємо одного цілком здорового коня. Він здолає цю відстань за чотири дні. Додайте два дні на перехід “Дункана” до затоки і ще добу, аби дістатися до нашого табору. Отже, за тиждень наш посланець повернеться сюди разом з матросами.

Майор схвально кивав головою на Айртонові слова, що аж надто здивувало Джона Манглса. Проте геть усі підтримали боцмана, і тепер ішлося тільки про здійснення цього справді добре обґрунтованого плану.

— Тепер, друзі, — сказав Гленарван, — нам залишається обрати гінця. Я не приховую — завдання його важке й небезпечне. Хто ладен піти на пожертву заради своїх товаришів? Хто відвезе нашого наказа до Мельбурна?

Вільсон, Мюльреді, Джон Манглс, Паганель і навіть Роберт зголосилися тої ж хвилини. Джон Манглс особливо наполягав, аби саме йому дали це доручення. Але тут підняв голос Айртон, котрий досі не зронив ані слова.

— Якщо ви зволите, сер, то поїду я, — сказав він. — До цих країв я призвичаївся.

Мені доводилось частенько блукати і не такими пустелями. Я виборсаюсь із скрути там, де інший загине. Тому я прошу, в спільних інтересах, послати до Мельбурна мене. Одного слова, написаного вашою рукою, досить, щоб помічник капітана мені повірив, і за шість днів, ручуся вам, я приведу яхту до Туфолдської затоки.

— Добре сказано, — мовив Гленарван. — Ви розумна й смілива людина, Айртоне, і ви доможетесь свого.

Справді, було ясно — боцман спроможеться виконати це складне завдання краще, ніж хто інший. Кожний із претендентів це розумів і відступився. Лише Джон Манглс востаннє заперечив, зауваживши, що Айртон конче знадобиться, коли розшукуватимуть сліди “Британії” й капітана Гранта. Але майор відповів, що експедиція не зрушиться з місця, поки Айртон не повернеться, і що не варто навіть говорити про поновлення без нього цих важливих розшуків. Отже, боцманова відсутність анітрохи не зашкодить справі капітана Гранта.

— Ну то виряджайтесь у дорогу, Айртоне, — мовив Гленарван. — Не баріться й повертайтеся через Ідей до нашого табору на Снові.

Очі боцмана засвітилися переможно. Він одвернувся, та хоч то була одна лише мить, Джон Манглс ухопив цей радісний полиск. Молодий капітан відчув, як підсвідомо зростає його недовіра до Айртона.

Боцман заходився лаштуватися в дорогу. Йому допомагали обидва матроси, один порався коло коня, інший готував харчі. Тим часом Гленарван писав листа до Тома Остіна. Він наказував йому негайно вирушати до Туфолдської затоки й рекомендував Айртона, як людину, що заслуговує. на цілковиту довіру. Том Остін, прибувши на східне побережжя, мав одрядити загін матросів з “Дункана” у розпорядження Айртона.