Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Сімдесять п’ять миль.

— А далеко відсіль до Мельбурна?

— Щонайменше двісті миль.

— Гаразд, — мовив Гленарван. — Тепер вирішуймо, як діяти далі.

Відповідь була одностайна: не гаючись вирушати до узбережжя. Гелена й Мері Грант пообіцяли робити п’ять миль щодня. Мужніх жінок не лякало те, що їм, може, доведеться пройти пішки весь путь од річки Снові до Туфолдської затоки.

— Ви відважна подруга в подорожі, моя люба Гелено, — сказав Гленарван. — Та чи знайдемо ми, дійшовши до узбережжя, все, чого потребуємо?

— Безперечно, — відповів Паганель. — Місто Іден існує не відучора. Його порт напевно має постійний зв’язок з Мельбурном. Я гадаю навіть, що за тридцять п’ять миль звідсіль, у поселенні Делегіт на кордоні провінції Вікторія, ми зможемо купити провіант і добути транспортні засоби.

— А як же “Дункан”? — запитав Айртон. — Чи не вважаєте ви, сер, за своєчасне послати його до Туфолдської ватоки?

— Що ви гадаєте, Джоне? — спитав Гленарван.

— На мою думку, не треба з цим поспішати, — відповів, розміркувавши, молодий капітан. — Ви ще матимете час дати наказа Томові Остіну й викликати його на узбережжя.

— Це цілком очевидно, — докинув Паганель.

— Зауважте, — вів далі Джон Манглс, — за якихось чотири-п’ять днів ми будемо в їдені.

— Чотири-п’ять днів? — перепитав Айртон і похитав головою. — Рахуйте п’ятнадцять, капітане, або й двадцять, коли не хочете шкодувати згодом, що допустились помилки.

— П’ятнадцять-двадцять днів на подорож у сімдесят п’ять миль! — вигукнув Гленарван.

— Щонайменше, сер. Адже залишилась найважча частина шляху по Вікторії, через пустельні місця, де, як кажуть скватери, нічого не можна добути, немає навіть стоянок, немає битих шляхів, самі лише зарості чагарника. Треба буде просуватись з сокирою чи смолоскипом у руках, отже, повірте мені, ви йтимете дуже поволі.

Айртон говорив упевнено. Всі запитливо подивились на Паганеля, і він, хитнувши головою, ствердив боцманові слова.

— Гаразд, зважимо на це, — сказав Джон Манглс. — А наказ “Дунканові” ви надішлете на п’ятнадцять днів пізніше, нічого не поробиш.

— Та головна перепона, — вів далі Айртон, — навіть не в труднощах просування. Доведеться переходити на той бік Снові й, мабуть, чекати, поки спаде вода.

— Чекати? — вигукнув молодий капітан. — Хіба не можна знайти броду?

— Мабуть, ні, — відповів Айртон. — Сьогодні вранці я шукав, де б його перейти, але шукав марно. О цій порі року лише зрідка зустрічаються такі повноводі бурхливі річки, це просто нещасливий збіг обставин, і тому я нічим не можу зарадити.