Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ти плачеш, моя дитино? — спитала співчутливо Гелена.

— Батьку мій, батечку! — тільки й вимовила молода дівчина.

Вона неспроможна була сказати хоч півслова більше. Але кожний тої ж миті збагнув причину її горя, збагнув, чому з очей Мері полились сльози, а на уста спливло з глибини серця слово “батько”.

Викриття Айртона, його ницої зради знищило всі надії. Розбійник, аби затягти Гленарвана в глиб країни, розповів вигадку про загибель корабля. Майор Мак-Наббс чув, як про це з певністю казали поміж себе бандити. Ніколи “Британія” не розбивалась на підводних скелях Туфолдської затоки! Ніколи Гаррі Грант не ступав ногою на Австралійський суходіл!

Уже вдруге помилкове тлумачення документа штовхало шукачів “Британії” на хибний шлях.

Осягнувши все це думкою, пригнічені горем двох юних істот, усі мовчали. Та хто б міг тепер віднайти бадьорі слова надії? Пригорнувшись до сестри, Роберт мовчки плакав. Паганель бурмотів з досадою:

— О, зловісний документе! Ти можеш пишатися тим, що піддаєш розум цілого десятка чесних людей жорстокому випробуванню!

І поважний вчений, в гніві на самого себе, б’ючи кулаком у чоло, мало не розбив собі черепа.

Тим часом Гленарван вийшов до Вільсона й Мюльреді, які вартували зокола. Глибока тиша залягла в долині між річкою й узліссям. На небозводі згромадились важкі густі хмари. Серед цієї застиглої, заціпенілої в своїй незворушності природи найменший звук пролунав би чітко й голосно, а тим часом навкруг не було чутно жодних підозрілих звуків. Напевне, Бен Джойс і його зграя відійшли далеченько, бо пташки весело пурхали в долішньому вітті дерев, кілька кенгуру лагідно обскубували молоді пагінці, а двійко казуарів довірливо висували голови з-за високих чагарів; все це доводило, що присутність людини не турбувала навколишню мирну глушину.

— Ви нічого не чули, нічого не помітили непевного за останню годину? — спитав Гленарван у матросів.

— Нічого, сер, — відповів Вільсон. — Очевидно, каторжники відійшли на декілька миль.

— Мабуть, їх замало, щоб напасти на нас, — додав Мюльреді, — Чи не подався цей Бен Джойс шукати собі в підмогу таких бандитів, як він сам, серед каторжників, котрі вештаються в підгір’ї Альп?

— Може й так, Мюльреді, — ногодився Гленарван. — Ці негідники — страхопуди. Вони ж знають — ми озброєні, і озброєні добре. Імовірно, вони тільки й очікують ночі, аби напасти на, нас. Коли звечоріє, мусимо подвоїти пильність. Якби-т ми спромоглись покинути цю замулену долину й попрямувати далі на узбережжя! Але висока вода в річці стала нам на заваді. Я ладен оплатити золотом за його вагою пліт, який перевіз би нас на той берег!

— А чому ви не накажете нам змайструвати такого плота? — спитав Вільсон. — Адже навколо доволі дерева.

— Ні, Вільсоне, — відповів Гленарван. — Ця Снові — не річка, а якийсь скажений вир!

Тут саме до них підійшли Джон Манглс, майор і Паганель. Вони щойно оглядали ріку. Після останніх дощів вода піднялась ще на один фут вище звичайного рівня. Снові перетворилась на суцільний бурхливий потік, схожий на нестримну бистрінь американських річок. Було б безумством здатися на волю цих ревучих хвиль, цієї навальної течії, котра шалено нуртувала в численних чорториях.

Джон Манглс сповістив — переправа неможлива.

— Але однаково, — додав він, — ми не повинні сидіти склавши руки. Те, що ми збиралися робити ще перед зрадою Айртона, тепер стало якнагальнішою потребою.

— Що ви маєте на увазі, Джоне? — спитав Гленарван.

— Я хочу сказати: нам конче потрібна допомога, і, коли дорога до Туфолдської затоки відрізана, треба їхати до Мельбурна. Адже ми маємо одного коня. Дайте мені його, і я поїду до Мельбурна.