Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Справедливо кажете, мій любий Едварде, — сказала Гелена, — і я додам: від початку нашої подорожі боцман не раз доводив нам свою відданість.

— Безперечно, — озвався Джон Манглс, — і все ж таки, що хотів сказати майор? Я мушу про це дізнатися.

— Може, він вважає, що боцман у змові з каторжниками? — необережно прохопився Паганель.

— Якими каторжниками? — здивовано спитала Мері Грант.

— Пан Паганель помилився на слові, — квапливо відповів Джон Манглс. — Він чудово знає — в провінції Вікторія немає ніяких каторжників.

— Далебі, це правда! — вигукнув Паганель, котрий радо взяв би назад свої слова. — І що це мені вроїлося в голову? Які каторжники? Про них ніколи ніхто не чув в Австралії! До того ж досить їм лише висісти на берег, як вони перетворюються на порядних людей. Підсоння! Знаєте, міс Мері, підсоння перевиховує…

Невдаха-вчений, намагаючись виправити свій огріх, загрузав, як фургон, дедалі глибше й глибше. Пильний погляд Гелени позбавляв його рівноваги. Аби не бентежити географа ще дужче, Гелена повела Мері до намету, де містер Олбінет готував сніданок за всіма правилами свого мистецтва.

— Це мене слід заслати на каторгу, — жалібно мовив Паганель.

— І я такої думки, — відповів йому Гленарван.

По цих словах, які своїм незворушно-серйозним тоном ще дужче пригнітили поважного географа, Гленарван укупі з Манглсом подались до фургона.

Айртон і обидва матроси силкувались витягти фургон із глибокої западини. Бик і кінь, запряжені один побіч одного, напружували всі свої сили; посторонки ледве не рвалися, хомути, здавалось, ось-ось тріснуть. Вільсон і Мюльреді підштовхували колеса, а боцман вигуками й палицею підганяв свою непаристу запряжку. Але важкий повіз не рухався. Висохла глина тримала фургон, наче його вмуровано в цемент.

Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб вона пом’якшала. Даремно: фургон не зрушив з місця. Після нових так само марних зусиль люди й коні мусили зупинитися. Визволити фургон можна було, тільки розібравши його на частини, але потрібного струменту бракувало. Однак Айртон не відступався, він хотів будь-що подолати цю перепону й заходився знову тягти фургона, аж поки його не спинив Гленарван.

— Досить, Айртоне, досить, — сказав він. — Треба пошанувати коня й бика, останніх, які в нас залишились. Адже нам доведеться тепер подорожувати пішки, і кінь везтиме жінок, а бик — харчі. Вони ще стануть нам у пригоді.

— Гаразд, сер, — відповів боцман і став розпрягати виснажених тварин.

— А тепер, друзі, — додав Гленарван, — повернімось до табору й обміркуємо, що нам робити в нашій скруті; зважимо всі обставини, і сприятливі для нас, і загрозливі, й знайдемо собі якусь раду.

Невдовзі, підживившись після важкої ночі немудрим сніданком, мандрівники почали радитися. Усіх запросили сказати своє слово.

Насамперед треба було точно визначити, де саме вони опинилися. Паганель, котрому доручили це завдання, виконав його так сумлінно, як того вимагала справа. Він оголосив: експедиція перебуває на тридцять сьомій паралелі, під 147°53? довготи на березі річки Снові.

— А які координати Туфолдської затоки? — попитав Гленарван.

— Сто п’ятдесятий градус довготи, — відповів Паганель.

— Яка відстань припадає на ці два градуси сім мінут?