— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ — Багатозільна настійка

Гаррі ошелешено глянув на Рона.

— О, тепер ти — викапаний Ґойл! — сказав Рон. — Він такий щоразу, коли вчителі про щось його запитують.

— Герміоно, з тобою все гаразд? — запитав Гаррі.

— Так, усе добре. Ви йдіть.

Гаррі глянув на годинника. Вже проминуло п'ять з їхніх неоціненних шістдесяти хвилин.

— Зустрінемося знову тут, добре? — сказав він. Вони обережно відчинили двері туалету, пересвідчилися, що нікого немає, і вийшли.

— Не розмахуй так руками, — пробурмотів Гаррі Ронові.

— Що?

— У Креба вони просто звисають.

— Отак?

— Ага, це краще.

Мармуровими сходами вони зійшли донизу. Тепер їм було потрібно знайти якогось слизеринця що провів би їх до слизеринської вітальні, але довкола не було нікого.

— Що робити? — буркнув Гаррі.

— Слизеринці завжди приходять на сніданок десь звідти, — показав Рон на вхід до підвалів. Не встиг він це сказати, як там з'явилася дівчина з довгим кучерявим волоссям.

— Вибач, — підбіг до неї Рон, — я зовсім забув, де наша вітальня.

— Перепрошую, — холодно озвалася дівчина. — Наша вітальня?.. Я з Рейвенклову!

Підозріло поглядаючи, вона відійшла.

Гаррі й Рон збігли кам'яними сходами донизу, де залягала пітьма. їхні кроки, коли величезні Кре-бові та Ґойлові ноги торкалися підлоги, відлунювали надто гучно. Виглядало, що все буде не так легко, як вони сподівалися.

Закручені, мов лабіринти, переходи були порожні. Вони дедалі нижче опускалися під школу, раз по раз поглядаючи на годинники, щоб знати, скільки часу їм лишилося. Коли минуло чверть години, і вони вже почали зневірятися, попереду залунали чиїсь кроки.

— Ага! — вигукнув схвильовано Рон. — Нарешті хоч один слизеринець!