Розділ «СЛОВО ДО УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ЗА КОРДОНОМ»

Питання усталення взаємовідносин між центром Української Народної Республіки і Українською Головною Визвольною Радою належить до компетентних органів обох сторін».

Ця плятформа реалізується делегацією ОУН (р) в Українській Національній Раді чи то в Підготовчій Комісії.

Підхід Організації до справи консолідації на плятформі Національної Ради й взагалі до питань української політики значно різниться від підходу інших українських політичних чинників. Ті часто дивляться передусім на правно-формальний бік, в самих формальних конструкціях дошукуються суті так, ніби тим повинна розв'язуватись справа українського визволення. Натомість ми, маючи на меті справжнє відновлення суверенної Української Держави, знаємо, що воно можливе тільки через безперервні зосереджені змагання цілого українського народу. Тому всі творива, конструкції в українському політичному житті ми трактуємо з погляду дійової визвольної політики, оскільки вони можуть бути її придатними чинниками, рушіями, оскільки вони спричиняються до зосередження сил у самостійницькій діяльності, спрямовують її на правильний шлях. Коли в цьому відношенні є позитивна оцінка, то справи формального порядку стоять на другому пляні.

На нашу думку, для закордонної самостійницької політичної акції треба, щоб в основу консолідації відразу лягла виразна визвольна концепція і щоб це віддзеркалювалось у самій конструкції закордонного центру. Але мусимо робити висновки з того, що наша концепція консолідації за кордоном не змогла досі бути реалізована, а Національна Рада, при відповідній побудові і спрямуванні її діяльности на правильні рейки, може відіграти позитивну ролю у самостійницькій політиці за кордоном. Треба позитивно оцінити і підтримати старання тих чинників, які змагають до того, щоб Національна Рада стала дійовим фактором серйозної і правильної самостійницької політичної акції за кордоном. Хоч виявляються там і дуже неґативні тенденції, сумної нам'яти вузько-партійне доктринерство і еґоїзм, багато тих самих лих, які спричинилися до упадку української державности в 18–20 рр., часто репрезентовані тими самими партійними групами. В цілому конструкція Національної Ради в теперішній стадії — це конструкція ще тільки механічної консолідації, в якій лише розвивається змагання за напрям і окреслений зміст політичної дії. Це покищо творення форми, яка має начинитися дійовим змістом. З неї може вийти користь для самостійницької політики або навпаки, залежно від того, який буде зміст її роботи.

Відповідно до цього стану Організація займає свою позицію, її головна напрямна така: взяти активну участь, докласти всіх старань, щоб спрямувати Національну Раду на дорогу такого розвитку і такої діяльности, які зроблять із неї здоровий, позитивний чинник у визвольних змаганнях, не допускати до зведення її на неправильний, шкідливий для визвольної справи шлях. Приступаємо до Національної Ради зі свідомістю, що наша відмова взяти в ній участь штовхнула б розвиток справи в шкідливому для самостійницької акції за кордоном напрямку і позбавила б нас можливости боротися за визначення правильного політичного змісту того політичного центру. Наші старання в тому напрямі мусимо розрахувати на постійну і послідовну дію.

Якщо б ми не взяли участи в Національній Раді, то розвиток внутрішньо-українського життя на еміграції пішов би остаточно по лінії поділу на два протилежні табори. Не маючи в своєму складі достатнього представництва революційно-визвольного руху, ані відношення до визвольної боротьби, будучи в позиції протиставного табору, така Національна Рада, силою реакції, ставала б на шлях їхньої неґації, применшування їх ролі і значення в справі визволення України. Таким укладом була б визначена дія двох окремих, протилежних закордонних акцій, із шкодою для цілого. Акції такої Національної Ради і цілого табору завжди мали б характер конкуренції до визвольного революційного табору, його заперечення або оперування політичними фікціями, удавання, що діють ще інші революційні сили, які стоять на позиціях Державного Центру УНР, який має теж свій власний революційний фронт. Було б недоцільно, щоб ми своєю неучастю спричинялися до такого розвитку, некорисного для цілости самостійницької політики.

Приступаємо до Національної Ради з метою, щоб довести до уодностайненння цілої української самостійницької політики. Національна Рада постає як закордонний політичний центр, і її діяльність буде виявлятися у закордонній, передусім зовнішньополітичній акції. Ми мусимо старатися, щоб ця акція йшла по лінії самостійницької визвольної політики, щоб вона була одностайна з визвольною боротьбою в Україні, щоб на неї спиралися, підносили її значення й старалися про підтримку для неї. В основі творення Національної Ради прийнято засаду леґальности її дії. Але не відступаючи від такої засади, Національна Рада може виразно позитивно ставитися до боротьби, що ведеться своїм власним порядком на Рідних Землях, може спирати свою політику на факт існування цієї боротьби, прислужитися їй. В цьому немає суперечности. Але, щоб було так, мусять бути в Національній Раді відповідні речники. А ще важливіше те, щоб між визвольно-революційним рухом і Національною Радою не було протиставлення і ворожнечі, а щоб їх у засаді поєднувала одна й та сама самостійницька політика.

Коли йде про відношення між УГВР і УНРадою, то нема суперечности в їх одночасному існуванні й діяльності. Національна Рада не може брати на себе ролі і призначення УГВРади, революційного центру на Рідних Землях, ані виконувати тих функцій, які властиві для УГВР — очолювати в Україні революційну визвольну боротьбу як її керівний і репрезентуючий орган. Національна Рада і цілий екзильний Державний Центр, ставши на позиціях визвольної політики, ні в чому не перешкоджають УГВР у її властивих функціях. У свою чергу, УГВР не взяла на себе ролі традиційного державного центру, що виводить свою леґітимність із державно-правних актів 1918-20 рр., не діє в такому сенсі і на тій площині й жодним актом не заперечувала можливости діяння такого чинника, опертого на державну леґітимність. Це дві формації різного характеру, сперті на іншій основі, які мають інший характер діяльности. В дії не може бути між ними зударів. Натомість діяльність одного і другого чинника повинні взаємно доповнятися, підсилювати одна одну і, йдучи по тій самій генеральній лінії української визвольної політики, разом творити гармонійну цілість. Ми заступаємо думку, що може бути і формальний зв'язок між; ними, а в відповідній стадії визвольних змагань може бути актуальною справа повної уніфікації. Але це тепер не важливе, і за це не доводиться спорити. Головне, щоб обидва центри стояли на однакових засадничих позиціях самостійницької політики, щоб обидва її реалізували у своїй діяльності, щоб з обох боків було розуміння корисности дії другого чинника, взаємне визнавання, готовість до взаємної підтримки і співпраці.

Якщо б з боку Національної Ради було заперечення рації існування й діяльности УГВР, неґативне відношення до неї, — всупереч безсумнівній конечності і доцільності для визвольної боротьби, — то це було б виявом нехтування визвольною справою і засуджувало б Національну Раду перед українським народом. Протиставлення не може мати політичної підстави, коли Національна Рада буде триматися шляху правильної самостійницької визвольної політики. Хочемо вірити, що так буде і про це будемо дбати.

Але є небезпека суперечности між Національною Радою і Закордонним Представництвом УГВР через порожню беззмістову ривалізацію з мотивів «боротьби за владу», а передусім за чисто теоретичні питання пріоритету, прероґатив і т. п. Ця загроза досить реальна, вона походить із тієї хронічної хвороби українського життя, що різні українські чинники визначають на папері свій характер, свої позиції і прерогативи, а потім, замість займатися справжньою діяльністю, до якої зобов'язують їх ці їхні самоозначення, — «принципово» воюють за місце, за абстрактні прерогативи з іншими українськими чинниками, які їх зачіпають, або ведуть такого роду діяльність. Ця хвороба роз'їдає українське політичне життя, а брак серйозної самостійницької політичної діяльности заповнюється гамором внутрішньої боротьби за неістотні речі. На жаль, уже почали виявлятися конфлікти між Закордонним Представництвом УГВР і Комісією Національної Ради за «прерогативи», за «старшинство». Хоч як це прикро, але такі нездорові прояви конечно оцінюємо виразно, якими вони є по суті, щоб загальмувати дальший розвиток по цій лінії. Бо це шкідливе і компромітуюче явище в українському політичному житті за кордоном у такій важкій ситуації. Мусимо кликати: панове, отямтеся! Борімся за суверенну державу, докладім до цього всі,сили, а не сперечаймося за те, хто «суверенніший». В Українській Державі сам український народ буде сувереном і встановить її форму, назву і уряд. А тепер треба боротися з ворогом — з російсько-большевицьким поневоленням, треба йому протиставляти всі сили, на всіх відтинках, у всіх можливих формах. Треба все поставити на службу визвольній справі: і революційну боротьбу на Рідних Землях — як головний фронт, основу визволення, і леґітимність, дію екзильного державного центру. Якщо спрямуємо всю свою увагу на власну самостійницьку акцію, то побачимо, що є місце не тільки для одних, але для всіх, відчуємо потребу заповнення всіх фронтів, побачимо, що дія другого чинника, якого вважається тепер за конкурента, — теж потрібна і конечна.

Сумним проявом є те, що серед частини українських політиків далі бере верх боротьба за владу, за прерогативи, за міністерські і т. п. титули й портфелі, хоч вони й порожні. Але вже ніяк не можемо допустити, щоб ця сама хвороба вкрадалась у наше середовище. Одна справа — відстоювати суверенітет українського самостійного чинника в противагу до ворожої експозитури, виступати як повноправний речник України перед світом і для того вживати прийнятих державних форм і назв, обороняти їх правність перед ворогом, а друга справа на тому тлі зчиняти внутрішньо-українську боротьбу, унеможливлювати співпрацю і всяку роботу. Між УГВР, чи ЗП УГВР, і Національною Радою, чи Викопним Органом екзильного Державного Центру немає дійової протилеж-ности, і не можна її викликати за теоретично формальні означення. Тільки в закордонній політичній діяльності могли б виринати колізії між Національною Радою, чи Викопним Органом Державного Центру і УГВР, чи її Закордонним Представництвом. Але їх не буде тоді, коли обидва чинники проводитимуть одну й ту саму самостійницьку політику і будуть керуватися рацією визвольної справи.

Засаднича лінія закордонної політики обох чинників повинна бути одна й та сама. Розподіл в її практичному здійсненні буде нормуватися неоднаковим характером обох інституцій. Закордонну політичну діяльність Національної Ради, чи Викопного Органу, її обсяг, зміст і форму в кожному випадку визначуватиме, з одного боку, характер екзильного державного центру, а з другого — засада леґальної дії. Національна Рада, чи її Викопний Орган, з уваги на ту легальність не може виступати як чинник, відповідальний за революційно-визвольну боротьбу на Рідних Землях і безпосередньо від неї говорити, хоч зможе на неї покликатися, говорити про неї. Леґально діючий центр не матиме змоги на деякі закордонні, зовнішньо-політичні акції і виступи, потрібні для української самостійницької політики, але можливі для чинника, який бере на себе відповідальність за революційно-визвольну боротьбу в Україні, виступає безпосередньо від її імени і який не зв'язаний тими обмеженнями, які випливають із правил легального діяння. Цим якраз повинна визначатися діяльність Закордонного Представництва УГВР. Натомість немає потреби, щоб Закордонне Представництво УГВР провадило таку діяльність, займалося такими справами й акціями, які відповідно ставить Національна Рада, чи Викопний Орган Державного Центру. Концентруючись на своїх притаманних завданнях, Закордонне Представництво зможе тим краще їх розв'язувати.

Питання компетенцій, прерогатив може тільки в абстрактно-теоретичній постанові доводити до спорів і колізій. У площині політичної дії воно в кожному конкретному випадку просто розв'язується різним політичним характером обох інституцій, неоднаковою якістю і можливостями їх дії. Все залежить передусім від доброї волі; незалежно від формального відношення мусить бути порозуміння і співпраця. Питання суверенітету взагалі не може бути предметом спору. Суверенність належить тільки українському народові, а не будь-якому центрові. Дія від його імени має тільки умовну вартість: те згідне з волею українського народу, що найпевніше веде до здійснення його головної мети — Суверенної Соборної Держави, те все буде українським народом прийняте і правосильне. Все, що протиставне тому, буде відкинуте, засуджене. На першому місці стоїть «що», а не «хто». Яка дія, який зміст, який вислід — це має більше значення від питання, який чинник діє. В такій ситуації, як наша, під час тотальної боротьби за бути чи не бути нації, правильність політичної дії визначає її правність. Те, що звичайно називається правним уповноваженням якогось чинника до керування і вирішування, є за суттю зобов'язання його до дії, і то до дії правильної. Воно ніколи не може санкціонувати шкідливих для нації діл. Не реалізоване — тратить силу.

Коли ж стояло б питання про правне уповноваження брати на себе зобов'язання від імени України, то жоден з існуючих політичних чинників не має його в своїх руках, у нормальному розумінні. Кожний політичний чинник повинен вирішувати, накладати й приймати зобов'язання тільки в межах такого кола тих організованих збірнот, тієї частини народу, від яких він безпосередньо й безспірно дістав уповноваження до того. Коли ж заходить дійсна конечність для визвольної справи ухвалювати тимчасові рішення чи зобов'язання від імени цілого народу, тоді в кожному такому випадку це має бути спільне вирішення уповноважених представництв від якнайширших організованих кіл.

ОУН, вступаючи до Національної Ради, ні в чому не міняє свого ставлення до УГВР. Вона надалі визнає ту позицію і ролю, яку УГВР виконує в українській самостійницькій політиці і визвольній боротьбі, повністю її підтримує. Знаючи, що немає дійової колізії між УГВР і Національною Радою чи екзильним Державним Центром, Організація визнає потребу і доцільність взаемовизнання, порозуміння і координації дій між обома центрами в ім'я визвольної справи. З однієї і другої сторони мусить бути не тільки формально виявлена готовість, але справжня добра воля. На перше місце треба ставити рацію визвольної політики, те, що єднає і корисне для справи. Об'єднання всіх самостійницьких сил, координація всієї політичної діяльности для визволення — це основні засади, які покладено в основу створення УГВР. Здійснення цього УГВР прийняла як одне з головних своїх завдань, але не як свій монополь. Негативне ставлення до справи консолідації — чуже духові й основним засадам УГВР. Помилково і шкідливо для УГВРади і цілої революційно-визвольної формації ставити УГВР в таке світло, нібито УГВР бореться за т. зв. прерогативи, монополізує собі право на політичну репрезентацію чи спиняє консолідацію політичних сил за кордоном.

Наша внутрішня політика не може вичерпуватися декляраціями і задовольнятися тим, що ніби все є в порядку, коли тим часом усе лишається по-старому, вся енерґія йде на внутрішню боротьбу, коли на боротьбу з ворогом і на самостійницьку політичну акцію вже не стає ні часу, ні сил. Мусимо справді зробити все можливе, відкинути неістотні речі, поступитися не в одному, що стосується тільки до наших власних позицій, а не шкодить визвольній справі, щоб поправити становище, щоб звільнити українську енергію за кордоном з внутрішнього самовиснаження, а спрямувати її туди, де вона може служити Україні, її визволенню. Нас це мусить боліти найбільше, ми мусимо найбільше подбати. Ми відповідаємо перед тими, що стоять у важкій боротьбі. Можемо бути виправдані тільки тоді, коли справді не вдасться нічого зробити. Не слід заздалегідь вирішувати, що справу не можна поправити, — ми мусимо до цього довести. Для того треба використати наші спроможності, наш вплив. Бо справа ліквідації внутрішніх фронтів, з'єднання всіх сил для самостійницької акції і визвольної боротьби — правильна і конечна, її визначає цілий народ, і загал еміграції має здорове відчуття її потреби. Мусимо звертатися до загалу, до українського патріота. Стати на сторожі цієї справи, щирої служби їй. Вказати правильний шлях, не допускати звести її нанівець, викривляти чи використовувати для групових егоїстичних цілей. Коли хтось хоче це робити, — того треба поборювати. Розраховуємо не тільки на себе, на своє діяння, але на становище здорового загалу еміґрації, цілого політичного активу. Його рішуча постава унеможливить всяку спекуляцію і шкідництво, якщо такі прояви якслід заплямуємо і звернемося до загалу. Отже, є спосіб, є сила, сила громадської думки, щоб примусити всіх діяти в справі консолідації чисто і щиро.

Ми не думаємо бути пасивними й мовчанкою прикривати всяке зведення справи консолідації на манівці, хто б це не робив. А вже є багато такого, що в самих основах викривляє справу. З прикрістю спостерігаємо на форумі Національної Ради, чи Підготовчої Комісії намагання зробити з неї арену групово-персональних комбінацій, знаряддя особистих політичних аспірацій поодиноких людей. Тривожить нас намагання тих чинників, які взяли ініціятиву і керму справи в свої руки, розв'язувати питання побудови Національної Ради під кутом власнопартійних інтересів, а не з погляду дійовости і вимог самостійницької політики. Для цього придумується і накидається дивоглядну конституцію секторів, суперечливу засадам демократії і вимогам працездатности. Яка мета того, виявляється наочно: соціялістичне об'єднання, — найслабший з еміграційних політичних творів, що не має жодних впливів серед громадянства, не вів і не веде жодної політичної діяльности, — має стояти в Національній Раді на першому місці, мати найбільше місць!

Ми ніяк не погоджуємося з антидемократичними засадами конструкції Національної Ради, яка цілком не бере до уваги, ігнорує думку і волю загалу громадянства і не дає жодного місця для неї. На думку ініціяторів Національної Ради, носіями і виразниками державницько-політичних прагнень українського народу є на чужині тільки політичні організації і партії, тільки вони мають право вирішувати українську політику. І то всі однаковою мірою, з рівним голосом, однаково ті, що їхні позиції, їхню діяльність і погляди поділяє велика частина української суспільности, як і ті, що не мають найменшої підтримки. Становище і думка широкої еміграційної громадськости ніяк не може бути заступлена в Національній Раді. Кілька одиниць, що проголошують себе якоюсь напр., соціялістичною з додатком партією, без жодних зобов'язань, без жодної діяльности, покликаючись на колишнє існування такої партії, мають бути заступлені в Національній Раді високим процентом членів. А тисячі активних громадян не можуть мати жодного, навіть посереднього заступництва. Це все робиться лише для того, щоб запевнити місця для себе, для своїх партійних приятелів і з страху, щоб не дійшло до голосу громадянство. Бо яка інша причина?

Не погоджуємося з такими засадами і практикою у творенні Національної Ради за кордоном. Обстоюємо побудову консолідаційного центру на здорових принципах, на засадах народоправства. Речником і реалізатором прагнень українського народу є за кордоном ціла політичне активна еміґрація. Тільки незначна її частина є згуртована в політичних організаціях і партіях, а в політичних акціях бере участь широкий загал. Він репрезентує волю народу, і їй треба дати вияв, з нею рахуватися. Ми проти групової безконтрольносте й диктатури. Ми тримаємося погляду, що члени Національної Ради повинні бути вибрані всією політичною еміґрацією. Знаємо, що при добрій волі можна провести такі вибори по всіх осередках еміґрації, як не в прямій, то в посередній формі, а політичні організації можуть всюди виставляти своїх кандидатів і здобувати для них голоси громадянства. Коли ж ініціятори вважають, що це занадто складний спосіб формування Національної Ради і надто довго прийшлося б його проводити, тоді можна прийняти тимчасовий порядок делегацій від політичних організацій і від центральних суспільних установ. Представництва політичних організацій і партій повинні стояти принаймні в якійсь приблизній чисельній пропорції до своєї діяльности і до того, наскільки вони мають вплив і схвалення серед широкого загалу. Відокремлення партій від громадянства, їх замкнення в собі й відсутність будь-якого їх впливу на суспільство й контролі суспільства над ними — це вияви нездорового стану, а будувати на ньому Національну Раду — це система олігархії, а не демократії. Ми проти такої системи. Політичні організації й партії мусять стояти під контролею загалу громадянства тим способом, що ведуть серед нього діяльність з'ясовують йому свої позиції, а громадянство народні маси — схвалює їх або відкидає своєю участю чи неучастю в їх акціях, підтримкою, більшою чи меншою, в політичному і суспільному житті, а передусім, у найбезпосереднішій формі — виборами.

В сучасному стані найправильнішою є така засада творення керівного і репрезентативного політичного центру на чужині, що вся політично-активна еміграція є закордонним представництвом, реалізатором змагань і волі українського народу і вона як цілість творить такий центр і дає йому мандати.