Розділ «ПИТАННЯ АТОМОВОЇ ВІЙНИ І ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ»

Нові роди зброї насувають ще одно важливе питання для революції під час війни. А саме: наскільки зможуть воювати новою зброєю теж і революційні сили та якою мірою ворог зможе нею поборювати визвольну революцію? Основним джерелом здобування революційними силами зброї буде совєтська армія — її склади й постачання. Здобування зброї різними засобами є однією з найважливіших і найтрудніших справ у розгортанні революційно-збройної боротьби. Большевики спеціяльними заходами намагаються унеможливити його. В мирних умовах це їм великою мірою вдається, бо з теренів, де оперують повстанські частини, вони можуть відтягнути зброю, зокрема амуніцію, залишивши тільки необхідну для них самих кількість під найщільнішою контролею. Але інакше стоїть справа під час війни, коли військо у фронтовій зоні мусить мати на місці боєприпаси. Зміни у воєнній тактиці, подиктовані новою зброєю і новою механізацією — зокрема незвичайна глибина фронтових зон і широке застосування тилових десантних операцій — не дозволятимуть большевикам застосувати практику з минулої війни, коли навіть фронтові відділи, поза безпосередніми бойовими діями, залишалися без амуніції.

Ця зміна воєнних умов дещо збільшує можливості революційних сил здобувати в прифронтових смугах боєприпаси. Подібні можливості відкриються й на тих теренах, через які проходитимуть шляхи постачання на фронт та на яких будуть розташовані стратегічні резерви й боєприпаси. Коли революційні військові сили будуть здобувати зброю й амуніцію від совєтської армії, тоді можна розраховувати на те, що вони розпоряджатимуть такою зброєю, якою буде виряджена в масовій кількості совєтська армія, в тому теж і легшою модерною зброєю широкого тактичного застосування. Це й буде становити, під тим оглядом, головну й найпевнішу базу, яку можна передбачити а плянах визвольної боротьби.

Другим джерелом придбання зброї, амуніції та іншого воєнного виряду для революційних партизансько-повстанських сил може бути постачання від воєнних противників СССР. Під технічним оглядом цю справу можна під час війни якось наладнати якщо між революційни-ми силами і відносними державами існує порозуміння й практичний зв'язок. Це питання залежить передусім від цілої воєнної політики. Тому для революційно-визвольних сил таке джерело постачання може бути тільки додатковою, допоміжною базою.

Достава зброї з другого боку фронту має, за відповідних політичних умов, велике значення для революційної боротьби. Найважливіше є те, що ця зброя може бути пристосована до умов і потреб партизансько-повстанських дій, з використанням найновіших воєнних винаходів і вдосконалень. Продукція того роду спеціяльної зброї повинна б входити в зброєневі пляни відповідних держав, оскільки десантні, партизанські і знищувальні операції на тилах фронту матимуть щораз більше застосування у модерній війні. Спеціяльна модерна зброя може надати бойовим діям революційних сил надзвичайної ударности. Такими засобами можна знищити й паралізувати важливі центри большевицької сили. Це мало б велике значення для розвитку й висліду революційної боротьби й війни.

Коли йде про застосування ворогом модерної зброї проти революційних сил, то загально можна сказати, що воно не може мати вирішального значення, бо практичні можливості під тим оглядом досить обмежені. Большевики напевно будуть поборювати революційні військові відділи і їхні дії модерною зброєю близького бою, яка надається до цієї мети. Але застосування проти революційних сил важкої модерної зброї — атомових бомб та великих ракетних стрілен — не входить до уваги, оскільки на теренах, де вони оперують, будуть теж власні сили ворога.

Зброя далекосяжного масового нищення може бути застосована тільки проти цілком ворожих територій. Така небезпека може стати актуальною тоді, коли визвольна революція переможе на певному більшому просторі та очистить його від ворожих, большевицьких сил і перетвориться у визвольну війну. Наступаючи на визволену вже країну новою зовнішньою агресією, Москва може заатакувати її всіма засобами, якими диспонуватиме. Але це вже питання оборонної війни самостійної держави, а не революційної боротьби.

Модерна тактична зброя, що її большевики вживатимуть проти революційних військових сил, матиме тим ширше застосування і тим тяжчі наслідки, чим більше скупчення цих сил попаде під такий обстріл. Ця обставина заставляє підбирати відповідну тактику в збройній боротьбі. Найменше нараженими на великі нищівні удари ворога будуть революційні сили тоді, коли вони діятимуть малими відділами, які швидко проводять бойові операції і зникають. Значить, удосконалювана партизанська тактика матиме найширше застосування так довго, як довго ворог буде міцний. Перехід на повстанську тактику може бути доцільним тоді, коли є вигляди на втримання опанованої території, на успішну оборону від ворожих нищівних атак чи на швидке поширення повстання на дальші частини країни і народу. В затяжній ситуації, коли найперше треба підривати силу ворога довготривалою збройною боротьбою та ступневе мобілізувати до революційної боротьби щораз більше людей, найпевнішою буде партизанська тактика — поєднана з широкою політично-революційною дією в одноцілу боротьбу.

Коли самостійницькі сили поневолених народів розглядають питання війни і визвольної революції як два фактори, які при взаємній координації можуть найшвидше повалити большевизм, то в політичних колах Заходу часто трактують ці. питання зовсім інакше. Там зацікавлення справою протибольшевицької революції, у зв'язку з питанням війни, зосереджується на тому, чи ця революція може забезпечити Захід від совєтської агресивної війни. Керуючись бажанням уникнути війни, деякі західні кола дивляться на визвольну боротьбу поневолених Москвою народів тільки як на фактор, що зв'язує большевикам руки та спиняє їх від розпалення великої війни. Гальмуючий вплив може бути наслідком того, що актуальна революційна боротьба вже тепер абсорбує увагу й сили режиму. Гальмуюче діє теж хоч би сама загроза, що у воєнній ситуації в підсовєтському світі розгориться революція.

Правда, революційна акція, між іншим, дає деякою мірою і такі наслідки, але вони не належать до її головної мети. Зацікавлення революційно-визвольною боротьбою поневолених Москвою народів тільки під цим кутом ніяк не можна уважати за справді приязне. Для чинників, яких зацікавлення протибольшевицькою боротьбою є тільки у згаданих рамках, вистачає існування революційної дії, а остаточний її вислід для них справа другорядна. Таке наставлення не раз переходить у бажання, щоб між большевицьким режимом і визвольно-революційними силами постійно існував стан своєрідної рівноваги. Тоді Захід почувався б безпечним від большевицької агресії.

Ще інші політичні кола Заходу бажають визвольній боротьбі поневолених Москвою народів повного успіху тому, що перемога над большевизмом назавжди усунула б найбільшу небезпеку для Заходу. Але вони бажали б, щоб цілу протибольшевицьку боротьбу поневолені народи вели власними силами і жертвами, без активної допомоги Заходу. Західні держави обмежувалися б тільки на словесних висловах симпатій. Ті ж кола, однак, виключають активне втручання в цю боротьбу — підтримку поневоленим народам, бо революція має для них вартість тоді, коли вона звільняє західні держави від війни, а не тоді, як втягає їх в неї.

Є це й інші, зовсім неґативні наставлення на Заході до протибольшевицької визвольної революції, пов'язані з питанням війни. Дехто із впливових західніх політиків уважає, що всякі революційні процеси всередині СССР можуть бути спричинником большевицької воєнної агресії проти інших держав, тому, отже, вони не бажані. Ці побоювання вони обґрунтовують тим, що, мовляв, диктаторські тоталітарні режими не раз викликають воєнні конфлікти, щоб ними приглушити й прикрити внутрішні труднощі. Над такими тезами немає чого зупинятися, бо вони ґрунтуються на цілковитому нерозумінні природи московсько-большевицького імперіялізму. Аджеж большевики не знають жодних моральних законів і для поборювання внутрішніх противників без розбору застосовують найжахливіший терор і репресії. Для цього вони не потребують будь-якого виправдання воєнною необхідністю чи спрямування уваги на зовнішні події.

Інші західні неприхильники протибольшевицької революції, застрашені війною, уважають, що революційно-повстанські спалахи поневолених народів ставлять перед західніми державами необхідність прийти їм з активною допомогою, а це привело б до воєнного зудару з Москвою. Цього ж вони найбільше бояться. Виключаючи активне ангажування на боці протибольшевицької визвольної революції, вони одночасно усвідомляють собі, що й пасивна постава в ситуації, яка вимагає активного втручання і дії, не виходить Заходові на користь. І власне такого вибору, зумовленого протибольшевицькою революцією, вони собі цілком не бажають. Пасивна політика показала б нездібність західніх держав активно впливати на розвиток ситуації на підсовєтському просторі та подати допомогу тим силам, які можуть скерувати розвиток революційних процесів у СССР у напрямі бажаному для всіх волелюбних народів. Невикористання такої нагоди свідчило б про слабість Заходу, а це ще більше погіршило б його становище супроти большевицького експансивного натиску.

Щоб уникнути ситуації, в якій західні держави були б примушені зайняти чітке становище, речники цього напрямку хотіли б, щоб поневолені народи занехали революційну боротьбу й стали на шлях еволюційного розм'ягшення відносин у совєтському бльоці. Замість револю-ційного усунення комунізму й московського поневолення, вони пропонують знайти спосіб співдії з ними, щоб впливати, мовляв на їхню ступневу лібералізацію та еволюцію. Така концепція мала б бути метою політики поневолених народів. Щойно тоді західні держави могли б підтримувати різним способом їхні прямування до ступневої емансипації, не наражуючись на безпосередній конфлікт з Москвою.

Не треба доказувати, що таке наставлення деяких політичних кіл Заходу цілком шкідливе й несприйнятливе для визвольних рухів. Але в користь цього напрямку треба відмітити, що згадані політичні кола відкрито показують своє відношення до долі поневолених Москвою народів, отже не створюють жодних оманних сподівань. Під цим оглядом вони мають чіткішу й послідовнішу лінію, ніж ті політики, що виявляють прихильність до боротьби поневолених народів, але виключають будь-який власний риск чи жертву. Очевидно, самостійницька політика поневолених Москвою народів не може сама змінити неприхильного наставлення до справи визвольної революції деяких західніх кіл. Бо цей напрямок є складовою частиною т. зв. коекзистенційної політики, яка мусить насамперед показати свою недоречність та шкідливість для самих західніх держав у справах, які порушують їхні інтереси ближче й гостріше, ніж справа поневолених Москвою народів.

У нашій статті звертаємо головну увагу на напрямки прихильного наставлення до протибольшевицької визвольної боротьби, для яких питання воєнного конфлікту з СССР є головним рушієм або гальмом. У практиці обидва ці напрямки сходяться в тому, що прихильність визвольній справі поневолених народів не сміє спричинити поважніших жертв для західніх держав, зокрема не може їх наражувати на війну з СССР. Таке наставлення має переважаючий вплив у західній політиці й самостійницька політика поневолених народів має з ним найбільше до діла.

Справжня вартість такої прихильности для визвольних змагань показалась у живій дійсності неоднократне, зокрема рік тому під час мадярського повстання. Самі симпатії і співчуття не вистачають там, де йде про практичну підтримку вільними народами визвольної боротьби народів поневолених. Збройна боротьба з московсько-большевицьким імперіялізмом потребує всебічної допомоги ззовні. Коли ж котрась держава заявляє свою підтримку, але тихцем тримається засади, що ця підтримка не може створювати загрози війни з СССР, то на практиці це означає, що цієї підтримки не буде саме у вирішальній ситуації і в найваж-ливішому секторі, а визвольна революція, яка на неї розраховує, буде підведена й залишена на власні сили. Вистачить, щоб большевики загрозили війною, і прихильність до революційно-визвольної боротьби з боку держав з таким наставленням обмежиться тільки словесними симпатіями. Для народу, який підіймає визвольну революцію, краще відразу знати справжній стан, покладатися тільки на власні сили, ніж розраховувати на нереальну зовнішню допомогу. Відповідно до цього революційний рух розпляновує свою боротьбу на основі власної спроможносте або стримується з розгортанням одвертого, збройного повстання до відповідної міжнародньої ситуації.

Страх перед війною з СССР та бажання уникнути її за всяку Ціну — Це той фактор, що увесь час паралізує західню політику супроти московсько-большевицького імперіялізму, відбирає їй ініціятиву й рішучість у всіх вузлових справах сучасного міжна-роднього укладу. З цієї причини лишаються невикористаними різні можливості співдії між протибольшевицькою визвольною боротьбою поневолених народів і західніми державами в їхніх намаганнях стримати дальшу експансію московського імперіялізму. Співдія зовнішніх протибольшевицьких сил і акцій із силами внутрішніми, діючими на теренах СССР і його сателітів, при відповідній напрузі привела б до розгромлення большевизму-комунізму, себто — до ліквідації неволі для одних, а для других — постійної загрози. Тому спільна боротьба поневолених Москвою народів і ще вільних, але вже загрожених большевицькою аґресією держав є однаково необхідною як для одних, так і для других. Відхилятися від неї, покладаючись на те, що ввесь її тягар винесе другий партнер спільної долі — шкідливо й невідповідально не тільки супроти спільної справи, але теж і супроти власної долі.

Протибольшевицька революційна боротьба є для західніх держав таким самим важливим допоміжним чинником і доброю нагодою для знищення московсько-совєтського імперіялізму, як була б їхня війна з СССР для визвольної боротьби поневолених народів. Доцільне використання такої нагоди як одними, так і другими полягає насамперед у тому, що, розгорнувши одночасно боротьбу, — розділяємо силу ворога на два фронти, внутрішній і зовнішній. Ні одні, ні другі не потребують тут керуватися альтруїстичними мотивами, вистачає національний егоїзм, як рушійна сила, якщо він поєднаний з правильним розумінням ситуації і неухильної історичної конечности, що наказує прийняти боротьбу з московсько-большевицьким імперіялізмом і вести її з повною напругою своїх сил аж до остаточної перемоги. Коли в західніх народів, а зокрема в їхніх керівних політичних колах устійниться правильне розуміння положення та диктованих ним завдань, тоді прийде теж властиве трактування питання війни і протибольшевицької революції.

Підтримуючи визвольну боротьбу поневолених Москвою народів усіма засобами, західні держави можуть звільнитися від большевицької загрози значно меншою ціною, ніж їм треба буде скласти її тоді, коли сам СССР накине їм вибір: війна або капітуляція. А підтримка від Заходу може бути вповні успішною тільки тоді, коли вона буде наслідком твердого рішення довести до перемоги визвольної справи і до розгромлення большевизму-комунізму всіма можливими засобами. Риск війни і большевицькі погрози не можуть спиняти активної допомоги революційній боротьбі поневолених народів. Якщо московсько-большевицький імперіялізм ставить перед західніми державами неухильну перспективу збройного зудару, то краще для Заходу прийняти боротьбу у вигіднішій для нього ситуації, коли большевики зайняті ще другим, внутрішнім фронтом, ніж ждати пасивно, поки Москва сама вибере найдогідніші для неї час і обставини, щоб розправитися з Заходом.

Якщо добре застановитися над тим, яким страшним ворогом для всіх волелюбних народів є московсько-большевицький імперіялізм та скільки треба змобілізувати сил і скласти жертв, щоб його побороти, тоді яскраво видно ціле безумство всіх малодушних концепцій тих політиків, які шукають способів викрутитися від своєї частки в тій боротьбі, щоб інші народи самі, без них, перенесли ввесь тягар і жертви протибольшевицького змагання. До таких концепцій, як ми вже згадували, треба зарахувати трактування протибольшевицької революції тільки в пляні забезпечення Заходу від большевицької агресивної війни, себто — обмежену прихильність, яка кінчається там, де починається риск конфлікту з Москвою. Такі напрямки цілком фальшиві і шкідливі як для визвольних змагань поневолених народів, так і для правильної політики західніх держав. Тому таким концепціям треба виразно й рішучо протиставитися, що й мусить мати на увазі закордонна самостійницька політика поневолених Москвою народів. На жаль, під цим оглядом бувають дуже поважні схиблення. Часто зустрічаємо задалеке пристосування власної політичної тактики до панівних настроїв серед західніх народів, що приводить до наслідків суперечних із рацією визвольної боротьби. Недоцільно й шкідливо зображувати питання протибольшевицької визвольної революції в невірному насвітленні, пристосовуючи його до бажань західніх народів, щоб з'єднати собі їхні хвилеві симпатії.