Розділ «VII»

– Ці слова польного гетьмана не до смаку були панам, і з усіх боків почулися незадоволені вигуки:

– Куди йти? По що нам іти? Ніякого ворога немає, а ми будемо волочитися по степах та мордувати людей і коней?

Калиновський почав доводити, що неможливо стояти в Корсуні, погубивши зв’язок з переднім військом, а що треба йти вперед, поки той зв’язок поновиться.

Ці суперечки не подобалися коронному гетьманові, і він гостро перебив Калиновського:

– Не місце, пане польний гетьмане, тут на бенкеті радитися про військові справи. Через годину я призначаю нараду в своїх покоях і прошу всіх полковників туди.

На тому й скінчився бенкет пана Корецького. Через день у Корсуні лишилася тільки невевелика залога, все ж польське військо під проводом гетьманів, як обстоював Калиновський, пішло за Рось, на південь.

Тільки не далеко йому довелося ходити, бо під Смілою, на перевозі через Тясмин, польський під’їзд побачив все козацьке військо й, переляканий, прибіг з тією звісткою до геманів.

Тепер уже не було сумніву, що переднє польське військо під проводом Стефана Потоцького загинуло. Як грім вразила всіх звістка, що Хмельницький так близько й з такою великою силою, яка спромоглася вигубити чимале військо гетьманового сина. Потоцький почав тужити по синові й у запалі хотів був іти далі, щоб напасти на Хмельницького й помститися за сина, але між панами збилася ціла буча. Всі були налякані звісткою й ніхто не хотів іти вперед. Навіть той самий Корецький, що напередодні похвалявся розігнати козаків канчуками, тепер вигукував зовсім інші промови:

– Куди ж нам іти? – звертався він до Потоцького, – іти що б ускочити Хмельницькому до рук, як необачно вскочив пан Стефан? Нам треба самим вибирати місце, здатне до бою, й на нъому стати. Нехай Хмельницький іде до нас, тоді ми йому покажемо, яка в нас з хлопами розправа!

– Та й ставати нам не тут, – озвався полковник Бігановський, – нам треба одійти ближче до міст.

– Сором, панове! – не вдержавшись, почав гукати Калиновський. – Від кого ви хoчете тікати? Від бунтівників-хлопів? То буде їм найкраще свято! Вони хоробрі, коли від них тікають, коли ж на них ударити сміливо, гарно озброєним і вимуштрованим військом, як наше, вони не встоять. Згадайте ж, панове, вашу славу й сміливо вдаримо на ворога!

– З ким пан гетьман хоче вдарити на козаків? – перебив Корецький. – Адже ж у нас половина війська схизматиків-українців: вони перекинуться до ворогів наших, як було й під Жовтими Водами.

– Неможливо тут битися! Неможливо! – почали пани гукати цілим натовпом. – Назад!

Потоцький, приголомшений горем і своєю старістю, вагався, на чому стати, коли ж почув вигуки цілого натовпу панів, щоб відходити ближче до Польщі, то неначе зрадів, що є спромога заховатись за бажання більшости шляхти, й звелів повертати військо назад.