Розділ «VII»

Потоцький і де-хто з панів посхоплювалися з стільців, і, сперши дух, прислухалися до кожного слова жовніра.

– Де-ж військо? Де мій син? – приголомшений звістками грізно питав Потоцький.

– Військо все загинуло, а вельможний син твій впав поранений і або вмер, або дістався в полон...

– А щоб тобі язик відсох за твої вісті... – скрикнув Потоцький і, вдаривши себе рукою по чолі важко сів у крісло. Пани зблідли на виду. Хміль одлетів від усіх і по столах пішло таємне жахливе шопотіння. Скілька хвилин ніхто не знав з чого почати. Нарешті Корецький першим перебив мовчанку, звернувшись до, Потоцького:

– Нащо пан гетьман слухає цього хлопа, коли він, очевидячки, або божевільний, або стообреха. Пoбачивши козаків, він утік, як останній страхополох і, щоб виправдати себе, наплів тут такого, що й купи не держиться.

– Що всі схизматики нам зрадили, це цілком можливе, – обізвався Калиновський.

– Вони всі пеклом на нас дихають!

– А хоч би й так? – перебив Корецький.

– Так у пана ж Стефана, ви казали, десять тисяч війська польського, а деж воно? У нього десять гармат, а де ж вони?

– Гармати відразу в нас козаки відібрали, а військо все посічене й побрано в полон... – озвався жовнір.

– Цить проклятий! – гукнув Потоцький, і вдарив таки жовніра чоботом. – Невже мій син у бранцях? О Пречиста Діво: невже те може бути?..

– Та ні, пане Миколо! – знову доводив Корецький Потоцькому, – Сам обміркуй: у пана Стефана, опріч драгунів, дві тисячі вершників та стільки ж коней, а в усіх шляхтичів коні добрі... І от з тих тисяч ніхто не врятувався верхи на коні, а цей жовнір утік пішки... Ну, чи можливо ж йняти йому віри? Чи й жовнір ще він? Може він козак і його підіслав Хмельницький, щоб збентежити наше військо. Його треба допитати.

– Розв’язати йому язика! – гукнув Потоцький, неначе зрадівши, що є над ким показати свою владу.

Жовнір підняв руки вгору.

– Бог свідок, що правду кажу!... Йому не дали скінчити й, вивівши з світлиці, повели на катування.

Промова Корецького всіх підбадьорила. Всім хотілось, щоб те, що говорив жовнір було неправдою, і пани тепер упевняли один одного й самих себе, що підісланий хлоп все наплів, щоб збаламутити поляків.

– Чи можливо ж, щоб якісь розбещені хлопи вигубили десять тисяч польського війська?

– Польського війська, що всьому світові відоме, як найсміливіше?

Навколо столів знову почувся сміх та брязкіт кухлів. Тепер пани вже сміялися з свого переляку, і всяк намагався вдати з себе байдужого й веселого, упевняючи інших, що він і на крихту не поняв віри хлопові. Несподівано веселий настрій увірвав Калиновський:

– Чи брехав цей втікач, – сказав він Потоцькому, – чи правду сказав, а нам час рушити на південь, слідом за переднім військом. Не квочки ж ми, щоб висижувати тут яйця!