Розділ «VII»

– Простий жовнір? – здийовано підвів рясні брови Потоцький. А деж лист до мене від пана Стефана?

– Він не має листа, ясновельможний!

– Не має? – гнівно скрикнув Потоцький. – Так то якесь ледащо, а не посланець. Нехай підожде.

– А що жовнір каже? – спитав Калиновський.

Блясь вагався, що сказати, й якийсь час стояв засмучений.

– Він таке верзе, шо я боюсь й переказувати...

– Що? Що таке? – почулося з усіх боків.

– Ясновельможний гетьмане! – звернувся Блясь знову до Потоцького. – Дозволь привести жовніра перед твої очі. Мені він певно розказав брехливі звістки, тобі ж не посміє сказати неправду...

Поміж панами пішов гомін.

– Що таке сталося? Які такі вісті, що їх неможливо переказувати? Утік Хмельницький? Не знайшли його?

– Покликать! – звелів Потоцький.

Через хвилину хорунжий привів і поставив перед очі гетьмана вбраного по українському парубка. Він був укритий курявою, а з драних його чобіт виглядали змуляні в крові пальці.

– Який же це жовнір? – здивовано й з посміхом питали пани.

Парубок упав навколішки й поцілував край одежи Потоцького.

– Ясновельможний гетьмане! Не звели мене катувати за лихі вісті, що почуєш – я не винен, що мушу таке говорити...

– Скоріше, собаче бидло! – гримнув Потоцький і хотів ударити парубка передом чобота, але спинився.

– Я жовнір з полку пана Сапіги... – казав, запинаючись, наляканий жовнір. – Я врятувався тільки через те, що передягся в одежу вбитого козака!..

– А, так ти втік з бойовища?! На шибеницю лайдака! – знову гримнув старий гетьман.

Жовнір поклонився в ноги.

– Нехай мене пан Бог покарає, коли я брешу. Я бився під час всього бойовища, але реєстрові козаки нам зрадили, драгуни теж перейшли на бік Хмельницького... Татари й козаки оточили нас під Жовтими Водами, мов сарана... Ми три дні билися, але не стало сили...