Розділ «ІІІ»

Шляхтич спалахнув.

– Як не будеш до мене ласкавою та не будеш мене любити, то заб’ю на смерть твого нахабного хлопа-чоловіка! Ліпше иди до мене волею... – додав він, ухопивши Прісю за руку. – Бо все одно, як заб’ю твого чоловіка, то не минеш моіх рук...

– Ох, мені лихо! – злякано скрикнула молодиця й хотіла тікати, але шляхтич уже міцно обхопив її рукою.

Коромисло з відрами впало Прісі з плеч, а вода розлилася по землі.

– Пане, пустіть! Бійтесь Бога! – казала вона, змагаючись.

– Чого ти пручаєшся, нерозумна? Невж тобі твій брудний хлоп любіший за родовитого шляхтича?

Він розпалювався й усе міцніше тулив Прісю до себе.

– Пустіть, бо кричатиму!

– Не пустю! Ти мені сподобалася й мусиш бути моєю! – говорив шляхтич, намагаючись затягти Прісю за кущі.

Пріся, змагалася й почала гукати Микиту, але того не було, й через хвилину боротьби вона почула, що шляхтич дужчий за неї й що за кілька хвилин вона знесилиться.

Нарешті на репетування Прісі від хати почулося тупотіння. То біг не Микита, бо він саме ходив у степ по коні – від хати бігло четверо уланів.

Наляканий тупотінням шляхтич випустив Прісю з рук, розглядівши ж, що то були улани, знову хотів вхопити її, але було вже пізно: покинувши відра там, де вони впали. Пріся, як сполохана куріпка, кинулася за кущі й побігла через сад до хати.

– Чого вас нечистий приніс сюди? – накинувся хорунжий на здивованих уланів. Не смієте мені сюди вибігати, хоч би що тут почули! Геть к бісу!

Обурений, мов звір, що стеряв здобич, шляхтич пішов вулицею. По жилах його напружено буяла кров. а серце гулко колотилося. Гнучке тіло молодиці, що тільки оце тріпотіло в його обіймах, збудило в нього звірячу похоть до неї, і він завзявся, щоб хоч як, а досягти своєї мети.